Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

— Справді, в поїзді була Карлотта Сміт. Вона подорожувала разом з рідним батьком. Першого вечора ми разом вечеряли. І більше я їх не бачив.

— Вона не з тобою?

— Звичайно, ні. Я маю тебе, то що мені до якоїсь Карлотти? Ти вважаєш мене за дурня, Адело?

— Я вважаю тебе за чоловіка. Ти правду говориш?

— Клянусь могилою матері!

— Я не вірю тобі. Твоїй матері теж.

— Заспокойся, Адело. Скажи, що сталося? Чому ти поїхала за мною?

Адела стояла понуривши плечі. Її гарні груди здіймались і опускались, червоні плями на щоках стали ще більшими.

— Лист… — проказала вона вже далеко не так рішуче, як досі.

— Лист? — перепитав Санчіонаре.

— Ось цей. — Лист був у неї в рукаві, напоготові. Санчіонаре перебіг листа очима, звернувши особливу увагу на дату.

Найрізноманітніші припущення виникали в його вже дещо затуманеній свідомості. Писали не пізніше ранку того дня, коли він виїхав з Рима. Автор листа знав, що Сміти їхатимуть тим самим поїздом. Санчіонаре вже відчув, що Карлотта його спровокувала. Потім раптом у його валізі опинилось її намисто. Пастка? Не що інше, тільки пастка. Йому не спадало на думку, хто і чому був у цьому зацікавлений.

— Адело… — Санчіонаре змусив себе говорити спокійно. — Я нічого не можу пояснити, але нас обох ошукано. Не можу сказати з якою метою, але знаю: треба негайно звідси вшиватися. — «Луїджі Санчіонаре не так просто здолати, Луїджі ще себе покаже. Треба лише спокійно, забравши намисто, зникнути», — подумав він і, дістаючи з кишені ключ від несесера, кинувся до спальні.

Згодом він згадував, як вилив з флакона рештки одеколону в раковину, над котрою перед тим умивався, дістав блискучий трофей, витер його рушником, урочисто вийшов з ним у вітальню до Адели, — і тут раптом розчахнулися двері з коридора.

— Ось він, інспекторе! — пронизливо закричала Карлотта, тицяючи пальцем на Санчіонаре. За нею стояв міцний молодик у коричневому капелюсі.

— Це він намагався мене зґвалтувати й украв мої коштовності! — репетувала Карлотта.

Молодик старанно зачинив по собі двері й підступив до Санчіонаре.

— Бувши вами, я поводився б спокійно, — сказав він. — Дайте мені намисто.

— Луїджі! Хто ці люди? — Обличчя Адели було біле як крейда.

— Я — інспектор Аллен, пані, якщо ви володієте англійською.

— Володію!

— Добре. А ця дама — Карлотта Сміт.

— Кровопивця! — просичала Адела. — П'явка!

— Яз карного відділу столичної поліції, — вів далі Аллен.

— Стара відьма! — кинула Аделі Карлотта.

— Я можу пояснити… — непевно озвався Санчіонаре, глянувши на намисто в жмені.

— Міс Сміт поскаржилася, сер…

— Він прийшов до мого купе й намагався мене зґвалтувати, — сказала Карлотта. — Потім виявилося, що зникло моє рубінове та смарагдове намисто. Ось воно, в його руках!

Адела з силою втягла повітря, немов хижий звір, що готується до стрибка. Санчіонаре розтулив пальці і, захищаючись, підняв руку. Намисто впало на килим.

— Потвора! — кинулась до нього Адела.

— Це що таке? — розборонив їх «інспектор» Аллен. — Луїджі Санчіонаре, — рішуче заявив він, — ви заарештовані за крадіжку надзвичайно коштовного намиста. Я зобов'язаний вас попередити: все, що ви скажете, може бути записане й використане як свідчення.

— Скандал!.. — прошепотів Санчіонаре, розуміючи, що пастка захряснулась.

Адела скімлила, з її губів час від часу зривалися непристойні слова. Раптом усе стихло. Адела Асконта безтямним поглядом утупилась на двері. Ледь послабив хватку Аллен.

Луїджі Санчіонаре підвів голову. В дверях стояла висока, худа постать професора Джеймса Моріарті.

— Луїджі, радий вас бачити! — Голова Моріарті хиталась. Карлотта стримано засміялася.

— Цить, дівчино! — урвав її сміх професор. — Гадаєш, усе це дуже смішно?

— Що?.. — Санчіонаре відчув, що ноги в нього стали м'якими, мов добре виварені спагетті. Все в кімнаті попливло. Він закліпав очима, чекаючи смертельного удару, і ледь чутно вивихнув: — Моріарті?!

— Саме так, — посміхнувся професор.

— Це все ваша робота?

— Ви своїм старіючим розумом дійшли правильного висновку, Санчіонаре.

— Мені ж казали, ніби після сандрингемської справи з вами покінчено.

— А ви здуру й повірили, мій друже?

— Але що це, для чого? — й досі неспроможний отямитись, обвів поглядом' кімнату Санчіонаре.

— Вас так засліпила пиха, що ви нічого не бачите? — Моріарті підступив до геть розгубленого італійця. — Це — щоб дати вам предметний урок, Луїджі. Довести вам, що я — господар злочинного світу Європи, що будь-якої миті можу дістати вас і стерти з лиця землі, мов кавалок лайна! — Голос Моріарті шелестів, наче вітер у листі.