Дешіл Хеммет - Королівські клопоти

Я глянув на Ромен. Вона вся тремтіла і вже не всміхалася. Я перевів очі на Дюдаковича. Той був спокійний і непорушний, мов скеля.

Я хотів знати, про що говорить Ейнарсон, — може, в разі потреби я ще встиг би вистрелити йому в спину й пірнути в порожній будинок позад нас. Я здогадувався, що папірець у руці в Дюдаковича — то якесь свідчення проти полковника, і воно так схвилювало солдатів, що вони мало не напали на свого командувача.

Поки я так розмірковував, Ейнарсон скінчив промову, відступив убік, тицьнув пальцем на Дюдаковича й проревів наказ.

На обличчях солдатів унизу з'явилася нерішучість, очі розгублено забігали, проте четверо рвучко вихопилися на полковників наказ із шеренги й побігли сходами вгору.

«Отже, — подумав я, — мій гладкий кандидат програв! Що ж, йому, може, доведеться стати до стінки. А в мене ще є задні двері».

Моя рука вже давно стискала в кишені пістолет. Не виймаючи руки, я ступив крок назад і потяг за собою дівчину.

— Зачекай! — видихнула вона. — Глянь!

Товстий велет із заспаними, як завжди, очима простяг своє лаписько й схопив Ейнарсона за зап'ясток. Однією рукою Дюдакович відірвав полковника від землі й трусонув ним у бік солдатів унизу. В другій руці він помахав папірцем. Хай йому біс, я не знав, що трусилося дужче в його руках — папірець чи полковник!

Прогримівши кілька фраз, міністр кинув те, що тримав в обох руках, до солдатів. Цим жестом він наче хотів сказати: «Ось чоловік, а ось свідчення проти нього. Робіть що хочете».

І солдати, побачивши поваленого свого командира, зробили те, що від них сподівалися. Вони заходилися просто-таки рвати його на шматки. Вони кидали зброю, і кожен намагався дістатися до полковника. Задні натискали на передніх, валили їх і топтали. Перед сходами качався клубок несамовитих людей, що обернулися на вовків і люто билися за право розтерзати людину, яка загинула, мабуть, тієї ж хвилини, коли опинилася внизу.

Я вивільнив свою руку із дівочої і ступив до Дюдаковича.

— Муравія ваша, — сказав я. — Мені не потрібно нічого, крім грошей і поїзда. Ось зречення.

Ромен швидко переклала мої слова, і одразу ж заговорив Дюдакович.

— Поїзд уже готовий. Чек вам привезуть на вокзал. Ви хочете заїхати до Грантхема?

— Ні. Пошліть по нього. Як я знайду поїзд?

— Я покажу вам, — сказала дівчина… — Ми пройдемо через будинок і вийдемо крізь бічні двері.

Перед готелем за кермом автомобіля сидів один з охоронців Дюдаковича. Ми з Ромен сіли в машину. Натовп на площі все ще вирував.

Їдучи в присмерках до вокзалу, ми довго мовчали. Нарешті дівчина м'яко спитала:

— Тепер ти зневажаєш мене?

— Ні. — Я потягся до неї. — Але я ненавиджу юрбу й лінчування. Мене від цього нудить. Немає значення, дуже завинила людина чи не дуже: якщо юрба проти неї, то я — за. Коли я бачу зграю лінчувальників, мені хочеться одного: опинитися за гашеткою кулемета. Я не прихильник Ейнарсона, одначе на таке його не прирік би! До речі, а що то був за папір?

— Лист від Махмуда. Він залишив його своєму другові, щоб той передав Дюдаковичу, якщо з ним станеться нещастя. Махмуд, схоже, добре знав Ейнарсона й приготував йому помсту. В листі він визнає свою причетність до вбивства генерала Радняка й пише, що Ейнарсон також доклав до цього руку. Армія обожнювала Радняка, а Ейнарсонові армія була потрібна.

— Твій Васіліє міг би скористатися цим і вислати Ейнарсона з країни, а не згодовувати його вовкам, — дорікнув я.

— Васіліє вчинив правильно. Може, це спосіб і поганий, але іншого не було. Питання вирішено раз і назавжди, а Васіліє здобув владу. Надто ризиковано було залишати Ейнарсона живим. Армія мала знати, хто вбив її кумира. До самого кінця Ейнарсон гадав, що в нього досить влади і він тримає армію в руках, незалежно від того, що їй відомо. Він…

— Гаразд, годі про це. Я радий, що наші королівські клопоти нарешті скінчилися. Поцілуй мене.

Вона поцілувала й прошепотіла:

— Після того, як Васіліє помре — а він довго не проживе, якщо й далі стільки їстиме, — я приїду до Сан-Франціско.

— Ти холоднокровне стерво, — промовив я.

Лайонел Грантхем, екс-король Муравії, прибув до поїзда усього через п'ять хвилин після нас. Він був не сам. Його супроводжувала Валеска Радняк, яка трималася, мов справжня королева. Здавалось, вона зовсім не переймалася втратою трону.

Поки ми з брязкотом їхали до Салоніків, хлопець був зі мною приязний, ввічливий, але почувався в моєму товаристві, очевидно, не дуже затишно. Його наречена не помічала нікого, крім свого коханого. Я не став чекати на їхнє весілля, а сів на пароплав, що відпливав через дві години після нашого приїзду.