Дешіл Хеммет - Королівські клопоти

Настав день. Натовп розступився, щоб звільнити шлях для автомобіля в супроводі кавалерійського ескорту. Машина зупинилася перед нами. З неї вийшов полковник Ейнарсон з оголеною шаблею в руці, віддав честь і притримав дверцята, запрошуючи до салону Грантхема й мене. Він сів після нас. Від нього віяло духом перемоги, як ото від дівчат парфумами. Кавалеристи знову щільно оточили машину, і ми рушили крізь натовп до Адміністративного будинку; люди кричали й бігли за нами із щасливими розпашілими обличчями. Усе це справляло неабияке враження.

— Місто в наших руках, — повідомив Ейнарсон, відкинувшись на сидінні; вістря його шаблі впиралося в підлогу автомобіля, а руки полковник тримав на ефесі. — Президента, депутатів, майже всіх, хто має політичну вагу, заарештовано. Не зроблено жодного пострілу, не розбито жодної шибки!

Він пишався своєю революцією, і я не винуватив його за це. Зрештою, я не був певен, чи він такий уже недолугий. У нього вистачило розуму тримати своїх цивільних прихильників на площі, поки солдати робили свою справу.

Ми під'їхали до Адміністративного будинку й піднялися сходами між рядами почесної варти піхотинців, на чиїх багнетах блищали краплі дощу. Ще більше солдатів у зеленій формі брали на варту уздовж коридорів. Ми увійшли до вишукано вмебльованої їдальні, де підвелися п'ятнадцять чи двадцять офіцерів і привітали нас. Було виголошено безліч промов. Усі тріумфували. Розмови не вщухали й за сніданком. Я не зрозумів з них нічого.

Поснідавши, ми рушили до зали парламенту — просторого овального приміщення, в якому вигнуті ряди лав та столів було звернено до підвищення; на ньому стояло кілька столів і десятків зо два стільців. Усі, хто був на сніданку, посідали на ті стільці. Я помітив, що Грантхем і я — єдині цивільні на підвищенні. Серед нас не було жодного змовника, крім офіцерів із Ейнарсонової армії. Мені це не сподобалося.

Грантхем сидів у першому ряду, між мною та Ейнарсоном. Ми дивилися на депутатів згори вниз. Мабуть, із сотню їх зібралося в залі, різко поділившись на дві групи. Праворуч сиділи революціонери, ліворуч — в'язні. Помітно було, що багато з них одягалися поспіхом.

Попід стінами, плечем до плеча, уздовж усієї зали, крім підвищення та дверей, стояли Ейнарсонові солдати.

У супроводі двох солдатів увійшов старий чоловік — лисий, сутулий, з лагідними очима й чисто виголеним, зморшкуватим обличчям ученого.

— Доктор Семіч, — прошепотів Грантхем.

Особисті охоронці підвели свого президента до одного з трьох столів на підвищенні. Він навіть не подивився на тих, що вже позаймали тут місця, й не захотів сідати.

Підвівся й заговорив рудий депутат — один із революційної партії. Коли він скінчив промову, його товариші схвально загукали. Президент промовив дише троє слів — сухим, дуже спокійним голосом, — зійшов з підвищення й рушив у супроводі солдатів із зали.

— Відмовився подати у відставку, — сказав мені Грантхем..

Рудий депутат піднявся на підвищення й сів до середнього столу. Законодавчий механізм запрацював. Люди говорили коротко і, мабуть, по суті — справжні революціонери. Ніхто із заарештованих депутатів не підвівся. Провели голосування. Не голосувало лише кілька заарештованих. Більшість піднесли руки разом із революціонерами.

— Вони відмінили конституцію, — прошепотів Грантхем.

Депутати знову схвально загукали — ті, що прийшли сюди добровільно. Ейнарсон нахилився й пробурмотів до нас із Грантхемом:

— Далі сьогодні небезпечно заходити. Все залишається в наших руках.

— Чи не пора вислухати пропозицію?

— Пора.

— Вибачте, ми вас ненадовго покинемо, — звернувся я до Грантхема й відійшов у куток підвищення.

Ейнарсон, підозріливо насупившись, рушив услід за мною.

— Чому не віддати корону Грантхемові зараз же? — спитав я в полковника, коли ми стали в кутку, спиною до офіцерів; моє праве плече торкалось його лівого. — Підштовхніть їх. Ви можете це зробити. Звісно, вони завиють. А завтра під їхнім тиском ви змусите його зректися престолу. Це буде вам на руку. Маючи підтримку народу, ви вдвічі зміцните свої позиції. Тоді ви зможете виставити справу так, ніби революція — діло його рук, а ви — патріот, який не дав цьому зайді загарбати трон. Тим часом ви станете диктатором. Хіба не цього ви хотіли? Розумієте, до чого я веду? Нехай головний удар прийдеться на нього. Ви скористаєтесь протидією.

Ця думка припала полковникові до смаку, не сподобалось тільки те, що вона йде від мене. Його маленькі очі вп'ялися в мої.