Дешіл Хеммет - Королівські клопоти

Я мав супроводжувати Грантхема як його охоронець, а це на мою думку, означало, що нас намагатимуться тримати якнайдалі від подій. Мене це влаштовувало.

Я провів Грантхема на п'ятий поверх, повернувся до свого номера, вмився холодною водою і знову вийшов з готелю Спіймати о цій порі таксі годі було й сподіватися, отож я вирушив до Ромен Франкл пішки. Дорогою зі мною сталася невеличка пригода.

Вітер віяв мені просто в обличчя, і я, щоб припалити сигарету, зупинився й став до нього спиною. І раптом помітив, як під будинок ковзнула тінь. Отже, за мною стежили, і стежили не дуже вправно. Я прикурив сигарету й рушив далі, поки дійшов до досить темного відтинку вулиці й хутко завернув у під'їзд.

З-за рогу вигулькнув захеканий чоловік. З першого разу я не вцілив — удар прийшовся йому в щоку. Зате другий удар влучив куди треба — по потилиці. Я залишив шпига спочивати в під'їзді, а сам рушив до будинку Ромен Франкл.

Мені відчинила служниця Марія в сірому вовняному купальному халаті. Вона провела мене до кімнати в чорних, білих та сірих тонах, де міністрова секретарка, все ще в рожевій сукні, сиділа, обклавшись подушками, на канапі. По попільничці, повній недокурків, було видно, як дівчина провела цю ніч.

— Ну? — мовила вона, коли я посунув її, щоб звільнити на канапі трохи місця для себе.

Ми повстаємо в четвер, о четвертій ранку.

— Я знала, що ви це зробите, — сказала вона, беручи мене за руку.

— Все вийшло само собою, хоча були такі хвилини, коли я міг покласти цій справі край — просто тюкнути полковника по потилиці й дозволити решті шматувати його. О, згадав: хтось найняв шпига, і він стежив за мною, коли я йшов сюди.

— Який він мав вигляд?

— Приземкуватий, огрядний, років сорока — на зріст і віком десь такий, як я.

— Але ж у нього нічого не вийшло?

— Я поклав його плиском і залишив відпочивати.

Вона засміялась і потягла мене за вухо.

— То був Гопчек — найкращий наш детектив. Він розлютиться!

— Гаразд, то не чіпляйте їх більше до мене. А тому детективу перекажіть: мені шкода, що довелося вдарити його двічі. Але він сам винен — не треба було першого разу смикати головою.

Вона засміялася, потім насупилась, і врешті її обличчя прибрало виразу, в якому веселощів і стурбованості було порівну.

— Розкажіть мені про зібрання, — звеліла вона.

Я розповів що знав. А коли замовк, вона притягла мене за голову, поцілувала й прошепотіла:

— Ти віриш мені, правда ж, любий?

— Звісно. Так само, як і ти мені.

— Цього ще зовсім не досить, — промовила вона й відтрутила моє обличчя.

Увійшла Марія з тацею, на якій були наїдки. Ми підтягли до канапи столика й почали їсти.

— Я не дуже вас розумію, — озвалася Ромен, відкушуючи шматочок спаржі. — Якщо ви не довіряєте мені, тоді навіщо про все це розповіли? Наскільки мені відомо, ви не дуже брехали. Чому ви сказали правду, якщо не ймете мені віри?

— Все це моя вразлива вдача, — пояснив я. — Я так піддався вашій красі й чарам, що не можу відмовити вам ні в чому.

— Годі! — вигукнула вона, враз споважнівши. — Цю красу й чари в більшості країн світу я обертала на капітал. Ніколи більше не говоріть мені про таке. Це завдає болю, бо… бо… — Дівчина відсунула свою тарілку, потяглася по сигарету, затримала на півдорозі руку й кинула на мене важкий погляд. — Бо я кохаю тебе, — нарешті промовила вона.

Я взяв її руку, що завмерла в повітрі, поцілував її в долоню й спитав:

— Ти кохаєш мене дужче за всіх на світі?

Вона вивільнила руку.

— Ти що — бухгалтер? — поцікавилась вона. — Може, ти вмієш усе порахувати, зважити й зміряти?

Я усміхнувсь і спробував повернутися до сніданку. Я був таки голодний. Але я з'їв усього кілька шматочків, і апетит у мене пропав. Я спробував вдати, ніби все ще хочу їсти, але з цього нічого не вийшло. Ніщо не лізло мені в горло. Облишивши марні спроби, я закурив сигарету.

Ромен розігнала рукою дим і знов запитала:

— То ви мені не довіряєте? Тоді чому ж ви віддали себе в мої руки?

— А чом би й ні? Ви можете придушити повстання. Але мене це не обходить. Це не моя партія, і її поразка ще не означає, що мені не пощастить забрати звідси хлопця з усіма його грошима.

— А як ви дивитесь на ув'язнення, можливу страту?

— Що ж, ризикну, — відповів я. А сам подумав, що коли після двадцяти років шахрайств та інтриг у великих містах я дозволив спіймати себе в цьому гірському селі, то я заслуговую на найгірше.

— Ви взагалі нічого до мене не почуваєте?