Дешіл Хеммет: Королівські клопоти

Вона нагадувала дитину напередодні свята. Дівчина поцілувала спочатку мене, потім служницю Марію. Ромен сідала то мені на коліна, то поруч зі мною, то на підлогу, на всі стільці по черзі, щохвилини міняючи місце. Вона сміялася й без упину говорила — про революцію, про мене, про себе, про все на світі. І мало не похлинулася, коли, не припиняючи розмови, спробувала випити вина. Дівчина припалювала свої довгі сигарети й забувала їх курити або ж погасити, поки вони припікали їй у губи. Вона співала уривки з пісень на півдесятку мов.

Я пішов від неї о третій. Вона провела мене до дверей, нахилила мою голову й поцілувала в очі й вуста.

— Якщо нічого не вийде, — промовила вона, — приходь у в'язницю. Ми її потримаємо, поки…

— Якщо вже так не пощастить, то мене туди приведуть, — пообіцяв я. Але їй було не до жартів.

— Я їду туди негайно. Боюся, Ейнарсон заніс мій будинок у чорний список.

— Непогана ідея. Якщо тобі там не сподобається, дай мені знати.

До готелю я повертався вже темними вулицями — світло вимикали опівночі, — не зустрівши жодної людини; не видно було навіть поліцейських. Коли я підходив до під'їзду, пустився рясний дощ.

У номері я переодягся в міцнішу одежу й узув важкі черевики, потім дістав із валізи ще один пістолет і сховав його в кобуру під пахвою. Тоді напхав кишені набоями так, що ноги здалися кривими, підхопив капелюха й плаща й вирушив нагору, до покоїв Грантхема.

— За десять хвилин четверта, — сказав я йому. — Можна вже виходити на площу. Візьміть про всяк випадок зброю.

Хлопець не спав. Його миловиде обличчя було спокійне й рожеве, таке саме, як тоді, коли я побачив його вперше, може, тільки очі блищали дужче. Він надяг пальто, і ми вийшли надвір.

Дорогою на площу в обличчя нам шмагав дощ. Довкола снували інші постаті, проте ніхто до нас не підходив. Ми зупинилися перед чиєюсь кінною статуєю.

До нас підійшов блідий, надзвичайно худий молодик і швидко заговорив, допомагаючи собі обома руками, час від часу шморгаючи носом, немов страждав на нежить. Я не втнув жодного слова з того, що він сказав.

Шум дощу уже тонув у гомоні голосів. Гладке обличчя банкіра із сивими скронями, який був на зібранні, несподівано виринуло з пітьми й так само несподівано зникло, наче він не хотів, щоб його впізнали. Довкола нас збиралися люди, яких я ніколи доти не бачив; вони улесливо віталися з Грантхемом. Підбіг маленький чоловічок у завеликому кашкеті, пробелькотів щось хрипким, уривчастим голосом. Худий, сутулий чоловік в окулярах, забризканих дощем, переклав його слова англійською: «Він каже, що артилерія зрадила нас, і тепер в урядових будинках ставлять гармати, щоб на світанку змести нас із площі». В його голосі бриніла безнадія, і він додав: «У такому разі ми, звісно, нічого не зможемо зробити».

— Ми зможемо вмерти, — лагідно промовив Лайонел Грантхем.

У цьому базіканні не було й краплі сенсу. Ніхто не прийшов сюди вмирати. Всі вони були тут, бо ніхто не сподівався, що хтось загине, крім, хіба, кількох Ейнарсонових солдатів. Це якщо сприймати хлопцеві слова розумом. Але, Господь свідок, навіть я, сорокарічний детектив, який уже давно не вірив у добрих фей, раптом відчув під вологим одягом тепло. І якби хтось сказав мені: «Цей хлопець — справжній король», — сперечатися я б не став.

Зненацька бурмотіння навкруги змовкло, і було чути лише шурхіт дощу та важке гупання чобіт по бруківці — надходили люди Ейнарсона. Усі заговорили разом — щасливі, з надією, підбадьорені наближенням тих, хто мав виконати чорну роботу.

Крізь натовп проштовхався офіцер у лискучому плащі — маленький, ошатний молодий чоловік із здоровенною шаблюкою. Він вишукано віддав Грантхемові честь і заговорив англійською, якою видимо пишався: «Вітання від полковника Ейнарсона, містере! Усе йде за планом».

Я замислився над значенням останнього слова.

Грантхем усміхнувся й промовив:

— Перекажіть мою подяку полковникові Ейнарсону.

Знову з'явився банкір; тепер він набрався хоробрості й приєднався до нас. Понадходили й інші учасники нічного зібрання. Ми утворили внутрішню групу довкола статуї; нас оточувала численна юрба. Селянина, якому харкнув в обличчя Ейнарсон, я ніде не бачив.

Під дощем усі вже змокли. Ми переступали з ноги на ногу, ловили дрижаки й теревенили. День займався поволі, вихоплюючи з досвітку все більше мокрих людей, в очах яких блищала цікавість. Скраю натовп вибухнув вітальними вигуками. Решта підхопила їх. Люди забували про те, що змокли й змерзли, вони сміялися, танцювали й цілувались. До нас підійшов бородань у шкіряному пальті, вклонився Грантхемові й пояснив, що саме тепер власний Ейнарсонів полк займає Адміністративний будинок.