Фред Унгер - Червоне доміно

Петерс сидів у своїй караулці, уткнувши ніс у брошуру, в якій він час від часу підкреслював синім олівцем яку-небудь фразу. Коли я простягнула йому обидва ключі, він звів на мене очі, а його окуляри сповзли на кінчик носа.

— Ну, вже закінчили?

— Угу.

— Отже, завтра випробування?

— Угу.

— Стомились?

— Авжеж. Тут ви вгадали.

Мене розбирала злість. Ось він сидить собі, привітний і добродушний, як завжди, і жодним словом, жодним поглядом не показує, що якихось десять хвилин тому він нишпорив у моїй кімнаті. Очевидно, він уже встиг написати рапорт: під час третього контрольного обходу о 22 годині 40 хвилин застав кімнату № 103 незамкнену. Відповідальна за кімнату — товаришка Зоммер…

Такого я терпіти не можу. Я люблю відвертих людей. Вахтер Петерс розчарував мене. Саме тому я й спитала не дуже привітним тоном:

— Навіщо ви порались коло крана?

— Якого крана?

— У креслярському залі.

Він зірвав окуляри з носа, занадто великого для його обличчя; ніс у нього таки завеликий, шишкуватий і до того ж синювато-рожевого кольору.

— Кран? Що з ним?

— З нього капає.

— Ну то й що?

— Саме це.

— Ви гадаєте, що я був у креслярні?

— Так.

Він похитав головою.

— Чого це вам спало на думку? У мене тільки о дванадцятій наступний обхід. Я не був у креслярні. Ось уже цілу годину я нікуди не виходив…

Було десь після пів на дванадцяту ночі, коли я замкнула за собою вхідні двері своєї квартири.

Я страшенно змерзла. У трамваї добре-таки тягло з вікон.

Тут міг допомогти лише грог. У мене в буфеті стояло з півпляшки рому. А потім у ліжко і — спати, спати. Через шість годин ночі кінець.

Я увімкнула електричний камін, присунула до канапи торшер, потягнулася до радіоприймача. Стомлений тенор співав про журбу і кохання. Баритон говорив про погоду. Бас розливався солов'єм про те, як гарно сидіти у добрій винарні за склянкою старого вина. Дякую. Зараз мені хотілося б почути щось зовсім інше. Ось воно: Моцарт — концерт для фортепіано.

Я скинула туфлі, простягнулася на канапі і взяла газету. На кухні засвистів, закипаючи, чайник. Я відчувала, що життєва енергія поволі повертається до мене.

Газета скоро полетіла вбік. Я замислилась.

Чи повинна я була розповісти Петерсу про історію з краном? Я цього не зробила. Розказавши про це, я мусила б також признатися і в тому, що залишила кімнату незамкнуту, коли виходила до туалету. Справу почали б розслідувати. І, певна річ, я мала б цілу купу неприємностей.

А з другого боку, я твердо переконана, що почула спершу чиїсь кроки, а потім — як грюкнули двері. Що за чортовиння, зрештою, у мене ж не було досі галюцінацій! Але хто, крім Петерса, міг в такий час поратися в кімнаті?

Чайник засвистів дужче — закипів.

Я скочила з канапи, навпомацки пройшла коридором і вимкнула газ. Грог уже не цікавив мене. Мене хвилювало зовсім інше.

Я схопила телефонну трубку. В трубці довго тукало, поки, нарешті, почувся сонний голос.

— Слухаю. Алло?

— Це ти, Штефене?

— Так. Хто говорить?

— Я. Карін.

— Ти? — Пауза. — Що сталося?

— Нічого. Слухай, скажи мені, ти після роботи зразу пішов додому?

— Авжеж. А що таке?

— Просто так. Я думала… дякую. Пробач, будь ласка.

Я поклала трубку. Отже, не Штефен. Мені треба було спитати у Петерса, чи, крім мене, не лишився ще хтось увечері на роботі. Можливо, якийсь монтер. Хоч взагалі їм у цей час наче й нема чого там робити, але такий варіант не виключений. Ні, це навіть дуже вірогідно. Це міг бути хто-небудь з монтерів. Можливо, вони, стоячи біля крана, помітили мене й захотіли налякати. Так, певно, воно й було, саме так і не інакше.

Я ще раз збігала на кухню. Коли почала наливати в склянку воду, задзвонив телефон.

— Зоммер слухає.

— Карін?

Це був Штефенів голос.

— Так. Що таке?

— Це ти щойно дзвонила мені?

— Я.

— Пробач, будь ласка, але я щось нічого не второпав з твоїх слів. Про що ти хотіла довідатися? Коли саме я прийшов додому?

— Так. Але це вже владналося.

— Щось трапилось?

— Ні. Один монтер хотів мене розіграти. Оце й усе.

— Який монтер?

Чомусь завжди кажуть, що жінки цікаві. Але це зовсім не так. Це твердження походить від чоловіків, це їхня вигадка. Чоловіки частенько бувають ще цікавіші, ніж жінки. От взяти хоча б Штефена. А в мене ноги вже зовсім захололи. Пантофлі стояли з протилежного боку канапи.

— Якийсь монтер. Я не знаю його.

— А що йому треба було?

— Штефене, зроби мені таку ласку і йди собі спати. Завтра вранці я все розкажу тобі.