Фред Унгер - Червоне доміно

Я з досадою відзначила, що лампочка в туалеті розбита. Кілька разів клацнула вимикачем, але марно. Щоб хоч трохи зорієнтуватися в темряві, я мусила лишити двері відчиненими навстіж. Дарма що від цього не стало набагато видніше, та все ж я могла принаймні хоч розгледіти умивальник. Проте в дзеркалі, на жаль, не було нічого видно. От шкода! Не варто було й іти сюди.

Вже закручуючи кран, я раптом почула в протилежному кінці коридора чиїсь швидкі кроки. Потім десь грюкнули двері. Хоч точно я не знала, які саме, та в ту мить я ладна була побитися об заклад, що то були двері до моєї кімнати. Коли вже не щастить, то не щастить по-справжньому. Згідно із службовою інструкцією (параграф під цифрою римське три, пункт сімнадцятий, маленьке «б»), залишаючи робочу кімнату, слід було замкнути також і двері, а ключ взяти з собою. Я цього не зробила, і треба ж було трапитись, щоб на цьому мене застукав Петерс.

Це означало, що завтра вранці мені хоч-не-хоч доведеться завітати до відділу кадрів і вислухати від начальства цілу лекцію про пильність. Тут уже ніщо не могло зарадити — навіть мої добрі стосунки з Петерсом. Зрештою, це був його прямий обов'язок — негайно повідомляти про такі речі доктора Козеля й відділ кадрів.

Ще ніколи в житті не бувало, щоб я так швидко впоралася із своїм туалетом. Можливо, я перехоплю Петерса, поки він ще не встиг записати про порушення правил у свій журнал. А може, мені вдасться умовити його, щоб на цей раз він обмежився батьківським зауваженням. У всякому разі, треба спробувати.

Цок-цок, цок-цок, вицокують мої каблуки. Либонь по всьому будинку відлунює цей звук.

Я рвонула до себе двері моєї робочої кімнати.

Ані душі.

— Алло!

Нікого. Петерса й сліду нема.

Тут наче нічого не змінилося. Так само горіла на письмовому столі лампа. На тому ж місці висіло на вішалці моє пальто. Таке сама мертва тиша, як і раніше…

Тиша?

Зненацька я відчула: щось за цей час все-таки змінилося. З'явилося щось нове. Щось таке, чого не було, коли я виходила з кімнати.

Я прислухалась. Ні, помилки тут не могло бути. З крана знову капала вода. Капала швидко й рівномірно. Цей звук ні з чим не сплутаєш.

Один крок — і я вже в креслярському залі. Увімкнула електричне світло. В неонових трубках на мить спалахнула блискавка, стрімка, яскрава блискавка, потім усе приміщення осяяло блакитнувато-біле світло.

Нічого незвичайного навколо.

Я пройшла поміж рядами креслярських дощок, добралася до умивальника. Сумніву не було. З крана капало. Капало навіть швидше ніж раніше. Я повернула кран праворуч. Капати перестало.

Якусь мить я стояла перед умивальником і чекала. Чекала, чи не почне він знову — сам по собі — капати. Ні. Все було тихо.

Я повернула кран ліворуч.

І ось, будь ласка, — закапало. Закапало з набридливою рівномірністю.

Я знову закрутила кран.

Тепер я знала: хтось відкрутив кран, коли мене не було в кімнаті.

І раптом одна думка обпекла мєне.

Щодуху кинулась я назад до своєї кімнати, підняла телефон.

Ключ!

Він лежав на місці. Лежав собі спокійнісінько, наче нічого з ним і не могло статися.

Ні, я повинна спершу сісти. В добру халепу могла б я вскочити. Двері не замкнула, ключ від сейфа покинула в кімнаті — уявляю собі вираз обличчя Горм, якби вона про все це дізналася. Вже сама її глузлива усмішка— холодна, гордовита — могла б бути достатньою карою, і я вже ніби виразно чула її низький, майже чоловічий голос: «Але, люба колего Зоммер, ви ж добре знаєте…»

Звичайно, я це знала. Усі знали. Але навряд, щоб хтось сприймав це серйозно.

До того ж документація, що була в наших робочих кімнатах, все одно не мала цільного й закінченого характеру. Якщо хто-небудь захотів би шпигувати, він мусив би випорожнити геть усі шафи і на додачу ще й страховидні потвори-сейфи, що стояли в кабінетах доктора Козеля й Цибульки. Але ті сейфи спеціальною сигналізацією з'єднані із заводською охороною. Кожен, хто після закінчення робочого дня наважився б хоч доторкнутися до них, автоматично вмикав сигнал тривоги.

Ні, будь-яка спроба крадіжки була приречена на провал. Саме тому ми й не надавали великого значення тій інструкції. Серйозно ставились до неї лише доктор Козель, Цибулька, Горм. І, звичайно, відділ кадрів. Оце було найнеприємніше.

Куди ж подівся Петерс? Логічно міркуючи, я ще повинна була побачити його в коридорі. В його віці люди, зрештою, вже не такі проворні.

Я поскладала свої речі, взяла під руку сумку і вийшла з кімнати. На цей раз я, правда, замкнула її. Навіщо рискувати?