Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Розраховуючись біля каси, він був майже щасливий, що знайде вдома хоч якусь живу душу.

Питання з відділом у справах молоді та з відділом соціального забезпечення могло зачекати. Та й усе одно вже було запізно. Тамтешні службовці повідкладали свої олівці щонайпізніше о четвертій годині.

Ні, всупереч його таємним сподіванням вона не прибрала в помешканні. Коли він майже у радісному чеканні переступив поріг, тримаючи в руці пакет з покупками, його очам відкрилось досі небачене видовище. Він навіть не зразу второпав, що ж, власне, сталося.

Із ванної кімнати через вітальню до кухні тяглися шворки. На них висіла мокра різноколірна спідня білизна. Лілові сорочки, чорні чоловічі підштанки, кілька рожевих дитячих пелюшок.

Пакет з покупками тихо вислизнув у Тоні із руки.

— Так… але… що це означає?

Лише тепер Гудрун почула його. Із ванної кімнати долинув її збуджений голос:

— Батік! Хіба не гарно? Я хотіла зробити щось корисне і пофарбувала твою нудну спідню білизну!

— Ти пофарбувала… що?..

Повільно, немов до чогось небезпечного, він підступив до білизни. Нерішуче обмацав свої старі довгі бавовняні підштанки. Подарунок тещі — взимку він часто піддягав їх, ідучи на нічну службу. Тепер вони були чорні. На одній половині ззаду красувався великий білий птах, на другій — фірмовий знак «Мерседеса».

Тоні гукнув у бік ванної:

— Що це за птах і зірка на моїх підштанках? І що, по-твоєму, подумають мої колеги, коли я при них перевдягатимусь?

Гудрун з'явилась у дверях ванної.

— Слухай, це ж не зірка! Це символ миру. А це — голуб миру! Боже, який ти нетямкий! Іноді таки помітно, що ти вже старий шкарбан. Тепер ще скажи, що раніше тобі ці речі подобались більше!

Здалеку можна було подумати, що вона вбрана у міні-сукню. Але зблизька ця міні-сукня виявилась його натільною сорочкою, пофарбованою в рожевий колір. Символів миру на ній теж не бракувало. А поділ сантиметрів на двадцять не сягав колін.

— Ну, хіба ця сукня не смілива?

Пританцьовуючи, дівчина кілька разів крутнулася перед Тоні, підплигнула навшпиньках, майнула довкола нього й спитала:

— Ну як тобі?

Лише завдяки зосередженому диханню Тоні спромігся потамувати лють. День минув надто добре, аби заводити тепер суперечку. Та подарувати їй цю витівку він теж не міг.

— Скільки, по-твоєму, коштує білизна, яку ти мені перемазала? Гудрун блиснула на нього очима.

— Якщо ти так на це дивишся… Гаразд. Я хотіла тільки допомогти тобі, ото й усе. Допомогти тобі вирватися з міщанського середовища. Я думала, ти справді хочеш. Тепер, позбувшись тієї старої сови… Але не хвилюйся, ти отримаєш усе, до останнього пфеніга. Я порозпродую це ганчір'я на найближчому товчку. Такі речі йдуть нарозхват. І заплатять за них тепер куди більше, ніж за твої мерзенні підштанки. Але, зрозуміло, поки я доберусь до товчка, ти повинен відстрочити мені виплату грошей.

Поки Тоні намагався змиритися з думкою, що його спідня білизна, прикрашена символами миру, продаватиметься на базарі, Гудрун остаточно вирішила це питання.

— Сподіваюсь, у тебе знайдеться стіл, який ти зможеш мені позичити. Інакше діла не буде. Зрештою, мушу ж я на чомусь порозкладати речі?! Моя подруга якось простояла на базарі зі старим мотлохом своєї бабусі два дні й виторгувала майже шістсот марок. Ти можеш собі таке уявити? Шістсот марок!

Тоні подумав про салат із тунця, про поразку Мюллера і спробував перейти на примирливий тон.

Він промимрив щось про свій обтяжливий робочий день, натякнув на радісне передчуття спільної вечері, вибачився за різкі слова, хоч і не міг згадати, які, і принагідно похвалив її рожеву «сукенку». Назва «останній крик» видалась йому вельми влучною, і хоч Гудрун не погодилася з цією назвою, проте намагання його оцінила й заспокоїлась.

Вона зняла зі шворки двоє підштанків і прибрала зі столу брудний посуд.

«Навіть після себе не помила», — подумав Тоні, але не сказав нічого.

У холодильнику він знайшов дві бляшанки пива, одну з них відразу відкрив і пригубив. Пінистий трунок швидко повернув йому добрий настрій. Гострим ножем для м'яса він заходився дрібно краяти цибулини.

Гудрун і не думала йому допомагати. Вона сиділа на табуретці, підтягши коліна до підборіддя, й дивилася на нього.

— Розкажи, як минув день. Ти ніби чимось схвильований? Вдалося трохи просунутись?

— Власне, мені не вільно про це розказувати, але для тебе я зроблю виняток.