Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Що має думати дружина про свого чоловіка, дізнавшись про його кошмарні сни? Що він боягуз? А хіба боягузи їздять на мотоциклах? Може, він підлабузнюється до свого шефа? Ні, такої думки про нього вона не повинна мати. Коли вже йому й приснився моторошний сон, то хай це буде такий, про який можна розповісти.

Хвалити Бога, йому пригадалася сцена з одного фільму. Нещасливий випадок. На горішньому поверсі будинку була замкнута дитина. Нижні поверхи горіли. Він накинув собі на голову куртку і спробував пробратися крізь полум'я до дитини. Коли він уже майже досяг мети, перед ним упала охоплена вогнем балка. Проте він усе ж таки схопив дитину, на волоссі в якої уже мерехтіли язички полум'я. Він кинувся з дитиною в зачинене вікно…

Тоні задоволено кивнув головою. Ця версія куди вірогідніша. Так він її Марії й розповість.

А Марія вже гукала його з ванної кімнати:

— Іди, Тоні, йди!

«Може, вона мені й джину із тоніком дасть, поки я буду у ванні», — подумав він.

Тоні підвівся з ліжка, потягнувсь і скинув піжаму. Щоразу, коли Тоні торкався босими ногами підлоги, він радів, що її застелено таким дорогим килимком. Це був так званий самоочисний килимок. Слово «самоочисний» йому здавалося кумедним, але в продавців то був найкращий аргумент. Пухнастий м'який килимок трохи нагадував йому землю в лісі, по якій він замолоду іноді ходив босоніж.

Ванна кімната вже наповнилася парою. Ідучи туди передпокоєм, Тоні поминав невелику підставку, на якій стояв телефон. Коли він порівнявся з телефоном, той задзвонив начебто ще різкіше, ніж звичайно.

Тоні майже зірвав трубку з важелів. Телефон ні в якому разі не повинен був задзвонити вдруге. Цей пронизливий дзвінок щоразу відгукувався в нього аж у шлунку. Тоні відчував його щоразу, неначе різкий удар ножем у живіт.

Як завжди, коли отак гарячково хапав трубку, Тоні ту ж мить почав злитися. Адже йому, власне, розмовляти ні з ким не хотілось, і він уже кілька місяців збирався поставити в апараті інший дзвінок.

Озвався він не відразу, а спочатку трохи послухав. Та дуже скоро зрозумів, що дзвонять зі служби. Він добре знав оті шуми, які чулися на задньому плані. Несправний кондиціонер безбожно тріскотів, і колеги Тоні, розмовляючи один з одним, були змушені цілий день кричати. Це тріскотіння й тепер різонуло йому вухо, і Тоні відчув новий укол у ямці під грудьми.

«Ні, ні! — подумав він. — Тільки не тепер, не о такій порі!»

І невдоволеним тоном промовив:

— Говорить автовідповідач фірми «Вюстенрот». На жаль, наше бюро зараз зачинене. Ви маєте тридцять секунд часу, щоб висловити на магнітофонну стрічку свої побажання. Прошу, починайте.

— Не думай, що твій жарт оригінальний. Мені теж не велика втіха і досі стирчати на роботі. Але що вдієш! У Дюнвальді знайдено труп. Негайно виїжджай.

— Дюнвальд великий. Щонайменше тисяча будинків. Хіба не так?

— Так. Але постривай. Там є маленька вуличка — Горн… Горнпотвег чи якось так. У прилеглому лісочку це й сталося. Одне слово, виїжджай!

Тоні Вуст поклав трубку. Марія сиділа на краю ванни і мовчки дивилася на нього. Її обличчя виражало водночас і впертість, і смуток, і зловтіху, і лють — суміш почуттів, якої він не міг терпіти. Тоні випростав плечі, але враз, ніби скоряючись долі, знову згорбився й сказав:

— Не бери близько до серця. Така вже в мене робота. Іди краще спати.

Різкими рухами Марія закрутила кран. Потім прихилилася до одвірка і стала дивитись, як він одягається. Своїм виглядом Марія нагадувала йому шефа, якого він бачив уві сні біля щита із забороною грати в м'яча.

Тоні знову не міг знайти своїх шкарпеток. Марія, і не думаючи допомогти йому, майже нечутно сказала:

— Я цього просто більше не витримаю. Тебе немає цілими днями, а коли з'являєшся, то як клубок нервів. Розповідаєш мені історії, яких я слухати не хочу, говориш про людей, яких я не знаю і не бажаю знати, ночами тіпаєшся, неначе в лихоманці, а цей клятий телефон щохвилини може забрати тебе в мене. Я нічого від тебе не маю! Анічогісінько! Навіщо я взагалі виходила за тебе заміж? Вистачило б і твоєї фотографії!

Тоні нахилився, знайшов шкарпетки під нічним столиком і подивився знизу на Марію. В очах у неї вже стояли сльози. Приклавши до губ вказівного пальця, він прошепотів:

— Не так голосно, рибонько, розбудиш малу.

— Малу, малу! Тільки й чую, що про малу! Якби не мала, наш шлюб був би зовсім безглуздий! Завжди я повинна на когось зважати: на тебе, на малу, на твою матусю. Завжди я! А хто зважатиме на мене? З мене досить, розумієш?! Мені це набридло!