Дешіл Хемметт: Худий

— Що ти скажеш поліції про пістолет Дороті? Адже ти мусиш дати якесь пояснення, правда?

— Ще не-придумав.

— Ніку, скажи відверто, я виглядала геть дурною?

— В межах, — заспокоїв я.

— Ох ти, грецька вошо! — розреготалась Нора і обійшла ліжко, прямуючи до телефону.

— Ти просто хочеш похизуватися! — обурилась Нора. — Я знаю, що кулі тебе не беруть. Не треба зайвої демонстрації.

— Та мені зовсім не важко встати.

— Так само, як і залишитися в ліжку. Принаймні на один день. Лікар сказав…

— Та якби він хоч трохи тямився, то спершу б вилікував свій нежить. — Я сів на ліжку, опустивши ноги на підлогу. Аста лизнула їх.

Нора принесла мені капці й халат.

— Ну ж бо, герою, вставай і заплямуй килим кров'ю.

Я обережно підвівся і побачив, що все гаразд, бо міг вільно ворушити лівою рукою, остерігаючись передніх лап Асти.

— Зрозумій мене, — звернувся я до Нори. — Я не бажав устрявати і ще досі не вплутався в ту історію, але безліч обставин змушують мене до цього. Не стану про них казати — треба переконатись.

— Заберімося геть звідси! — запропонувала дружина. — Поїдемо на тиждень-два на Бермуди чи в Гавану або повернімось до Сан-Франціско.

— Я повинен ще розповісти поліції про той пістолет. Уяви лише собі, коли виявиться, що саме з нього було заподіяне вбивство. Якщо це не встановили досі, то вже на шляху до цього.

— Ти справді вважаєш, що це та сама зброя?

— Поки що припускаю. Ввечері ми підемо в гості…

— І думати кинь! Зовсім з глузду зсунувся? Якщо хочеш когось побачити, хай приходять сюди.

— Ет, то зовсім не одне й те саме. — Я обійняв дружину. — Не бери в голову ту подряпинку. Я почуваюся добре.

— Хизуєшся, й усього, — заперечила вона. — Хочеш, щоб усі побачили в тобі героя, якому й кулі не страшні.

— Не будь злючкою.

— Буду! Бо не збираюся утримувати тебе…

Я затулив їй рота.

— Я хочу побачити Йоргенсенів у них вдома, хочу зустрітися з Маколеєм і зі Стадсі Берком. Досить блукати довкола. Час зазирнути всередину.

— Ох ти ж і упертюх! — зітхнула Нора. — Зараз лише п'ята година, полежи хоч трохи перед виходом.

Я зручно вмостився на дивані у вітальні. Газети вже принесли. Помідомлялося, що Мореллі вистрілив у мене, за однією газетою, двічі, за іншою — тричі, коли я намагався заарештувати його за вбивство Джулії Вулф, і що я перебуваю у вкрай тяжкому стані — нікого не впізнаю і не підлягаю госпіталізації. Тут-таки були вміщені фотографії Мореллі й одне моє давнє фото, що зображувало ще тринадцятилітнього підлітка в кумедному капелюсі, який я носив, як пригадую, коли працював газетярем на Уолл-стріт. Більшість із статей про вбивство Джулії Вулф виглядали надто розпливчастими. Ми саме їх читали, коли завітала наша постійна маленька гостя, Дорогі Уайнент. Я почув її голос з порога, ледве Нора відчинила двері.

— Черговий не схотів повідомити про мене, тож я мусила прослизнути. Не женіть мене, прошу! Я допомагатиму вам доглядати за Ніком. Я все робитиму. Будь ласка, Норо!

Норі лишалося тільки відповісти:

— Заходь.

Дороті увійшла й вирячилась на мене.

— А-а-але ж газети писали, що ви…

— Хіба я схожий на конаючого? А що з тобою трапилось?

Спідня губа в неї була припухла й розбита, на одній щоці вимальовувався синець, на другій — подряпини від нігтів, очі запухли й почервоніли від сліз.

— Мати побила мене, — відповіла Дороті. — От, погляньте! — Вона скинула пальто на підлогу, відірвала ґудзика, кваплячись розстебнути сукню, витягла одну руку з рукава й оголила спину. Вся рука була синя, спина похрещена довгими кривавими смугами. — Бачите? — знову заридала вона.

Нора пригорнула дівчину.

— Бідолашна дитина.

— За що це вона тебе так? — поцікавився я.

Дороті відступила від Нори й опустилася на коліна біля дивана, Аста обнюхали її.

— Вона вирішила, що я приходила… до вас, щоб дізнатися про батьки і Джулію Вулф, — схлипуючи, проказала дівчина. — Через те вона й прибігла сюди — випитати. Та ви переконали її в протилежному… Ви… ви упевнили її, так само, як і мене, що вас не обходить ця справа… І все було гаразд, доки вона не прочитала сьогоднішні газети. Вона збагнула, що ви збрехали про свою непричетність до справи. Тоді вона стала мене лупцювати, бажаючи дізнатись, що я вам виклала.

— Що ж ти їй сказала?

— Я не могла сказати нічого. Навіть… про Кріса. Нічого не могла.

— А він теж був присутній?

— Так.

— І дозволив їй тебе мордувати?