Дешіл Хемметт: Худий

— От щасливчик! — прогарчав Мореллі. — Кількома дюймами вище — і заграла б інша музика.

Поліцейський, який виразив захоплення Норою, рудий здоровань сорока восьми — п'ятдесяти років у сірому, дещо замалому для нього костюмі, ляснув Мореллі по губах.

Кейсер, управляючий готелем, поквапився до телефону, щоб викликати лікаря. Нора метнулася до ванної за рушником.

Я затулив рушником рану і опустився на ліжко.

— Нічого страшного. Дочекаймося лікаря й не будемо нервувати наперед. Скажіть краще: з чого це вам спало на думку сюди удертися?

— Нам стало відомо, — пояснив здоровань, який ляснув Мореллі, — що ваше помешкання стало місцем зустрічі членів сім'ї Уайнента, його адвоката та інших знайомих, тож ми вирішили встановити за ним нагляд на випадок, якщо з'явиться той, хто нас цікавить; а цього ранку наш інформатор побачив, як сюди залетіла ця пташка, подзвонив нам, і ми, прихопивши містера Кейсера, прибули, на ваше щастя, вчасно.

— Так, саме на моє щастя, бо інакше я б взагалі не отримав кулі.

Поліцейський з підозрою вирячив на мене світло-сірі водянисті баньки:

— Цей тип ваш приятель?

— Вперше його бачу.

— Що він хотів від вас?

— Хотів повідомити, що не вбивав Джулії Вулф.

— А вам з цього яка користь?

— Ніякої.

— З якою ж метою він це робив?

— Спитайте в нього. Я не знаю.

— Я вас допитую.

— А-а, ну продовжуйте.

— Гаразд, інше запитання: чи звинувачуєте ви його в збройному нападі?

— Тут я можу відразу відповісти. Схоже, це був нещасний випадок.

— Чудово. В нас багато часу і виникне ще чимало запитань до вас. — Він обернувся до одного зі своїх чотирьох колег: — Зробимо обшук.

— Не маєте права без ордера, — заперечив я.

— Розказуйте! Давай-но, Енді.

Вони почали трус.

З'явився лікар — бліде і шмарковите дрантя, — посопів, покукудахкав наді мною, зупинив кровотечу, наклав пов'язку і сказав, що я просто мушу полежати кілька днів. Ніхто не озвався до нього і словом. Поліція не дозволила оглянути Мореллі, і лікар забрався геть, ще блідіший і розгубленіший.

Рудий здоровань повернувся з вітальні, тримаючи руку за спиною. Він дочекався, поки лікар вийде, а тоді спитав:

— У вас є дозвіл на зберігання зброї?

— Ні.

— Тоді як ви поясните це? — Він витяг з-поза спини пістолет, який я відібрав у Дороті Уайнент.

Я не знайшов, що відповісти.

— Ви чули про «закон Саллівана»?

— Так.

— Тоді розумієте своє становище. Це ваш пістолет?

— Ні.

— А чий?

— Спробую пригадати.

Він поклав пістолет у кишеню і сів на стілець поруч з ліжком.

— Послухайте, містере Чарлз, — промовив він, — схоже, ми обидва на хибному шляху. Я зовсім не бажаю вам лиха, так само, як, сподіваюсь, і ви мені. Розумію, що подряпина у вашому боці не додає вам снаги, тому не стану більше турбувати, поки ви не оклигаєте як слід. А тоді, можливо, спільними зусиллями ми легко порозуміємось.

— Дякую, — щиро проказав я. — З нас могорич.

— Звичайно! — підтримала Нора і підхопилася з краєчка ліжка.

Рудий здоровань проводив її очима і значуще похитав головою.

— Слово честі, сер, — урочисто оголосив він, — ви таки щасливчик. — Він несподівано простягнув мені руку. — Моє прізвище Гілд, Джон Гілд.

— Моє ви знаєте, — потиснув я йому руку.

Нора повернулася із сифоном, пляшкою шотландського віскі й кількома склянками на таці. Вона хотіла налити і Мореллі, одначе Гілд зашкодив цьому.

— Ви дуже добрі, місіс Чарлз, але законом заборонено давати арештованому алкоголь чи наркотики, хіба що за особливим приписом лікаря. — Він подивився на мене. — Правду я кажу?

Я засвідчив це, і ми, всі решта, випили. Гілд поставив порожню склянку і підвівся.

— Мушу забрати у вас пістолет, але не переймайтесь. Ми ще встигнемо все обговорити, коли одужаєте. — Він узяв Нору за руку і незграбно нахилився у поцілунку. — Сподіваюся, ви не образились на мої слова. Я лише хотів…

Нора вміла чарівно посміхатись. Вона подарувала Гілду свою найпривабливішу посмішку.

— Образилась? Навпаки!

Вона проводила поліцейських і заарештованого до дверей, крізь які кількома хвилинами раніше вийшов Кейсер.

— Він сама люб'язність, — зазначила вона, повернувшись. — Дуже боляче?

— Ні.

— Це я в усьому винна, так?

— Дурниці! Може, ще вип'ємо?

Нора налила мені.

— На твоєму місці я б сьогодні багато не пила.

— Не буду, — пообіцяв я. — Лише кілька ковтків на сніданок. Тепер, коли, здається, всі складності позаду, попроси привести нашого чотириногого сторожа і попередь телефоніста, щоб нікого з нами не з'єднував. Напевне, злетяться репортери.