Фред Унгер - Заборонена кімната

— Чому ж зараз згадали?

— Тому що французи так і шастають довкола. Спершу Сметс хотів просто викинути ящики у море, але Фассбендер був проти. Можливо, згадав про історію з Тепліц-зее [9] Озеро в Австрії, на дні якого свого часу було знайдено заховані гітлерівцями архіви та коштовності. . Тепер ящики везуть до Німеччини.

— Хіба вони такі небезпечні?

Клер походжала у своїх високих кремових чобітках по кімнаті, наповнювала другий чемодан.

— Там є папери, не гірші за вибухівку. Якщо вони колись з'являться на світ божий, «Райнфінанц» полетить шкереберть. Гуртом і вроздріб.

Я сидів приголомшений. Раптом збагнув. Останні шматочки, яких бракувало для розв'язання моєї мозаїки-головоломки, стали на місця, і я побачив загальну картину — чітку, ясну.

— Значить, «Райнфінанц»…

— Невже ви це знали цього? — глузливо сказала Клер. — Із самісінького початку «Райнфінанц» — спадкоємець економічних організацій СС. Тепер вона має більш цивільний вигляд, проте від цього не менш прибуткова. Ви чули щось про таємну конференцію у Страсбургу та про хранителів вкладів?

— Ні.

— Ваша наївність гідна подиву. Невже ви гадаєте, що ми дозволили б опинитися німецьким коштовностям у чужих руках, га?

Я мовчав.

— При шостому управлінні СД, — вела вона далі, — свого часу було створено особливий економічний відділ. Там було чимало радників з питань фінансів та економіки. І цілими днями вони тільки те й робили, що переводили за кордон і розміщували там у золоті та цінних паперах мільйони. А коли все скінчилося, ті мільйони почали знову прибирати до рук. — Клер цинічно всміхнулася. — Тільки в Швейцарії з сорок четвертого і до сорок сьомого ми заснували або придбали двісті чотирнадцять фірм. В Іспанії — близько ста десяти, в Португалії — п'ятдесят вісім, у Центральній та Південній Америці — понад триста тридцять. І все це справа шостого управління. Непогано, га?

— Ви дуже добре обізнані, — зауважив я.

Вона посміхнулася.

— Я працювала у шостому управлінні. Секретаркою. А Сметс, до речі, був моїм шефом. А знаєте, хто був його шефом?

— Хто?

— Ваш дядечко, докторчику.

Задзвонив телефон.

Клер узяла трубку, послухала, передала мені.

— Це портьє.

Підлесливий голос аж танув від люб'язності: готель «Каталан» заніс пана доктора Тердонка до списку пасажирів «Ер Франс». Відправлення з аеропорту Орлі о дев'ятнадцятій нуль п'ять.

— Мерсі, — сказав я і поклав трубку.

Клер затрусила головою.

— Ви збожеволіли, докторе. Не робіть дурниць, летіть пізніше. Зламаєте собі шию!

Я всміхнувся.

— От побачите. Згадаєте мене, коли щось скоїться. Я вас попередила.

— Докори совісті?

— Ні, докторчику. Сентименти я давно вже облишила. — Вона торкнулася пальцем моєї краватки. — Я просто мстива. Два десятки років я тягала каштани з вогню для своїх шефів. А де подяка? Два чемодани з мотлохом і велике полювання за маленькою Клер! Хто наступного разу одержить місця у атомних бомбосховищах? Ваш дядько, його донечка, Фассбендер, мабуть, ще Сметс — і все! А ми маємо підставляти голову і ще слухати проповіді про німецьку вірність! Дякую. Я дуже рада, що залишаю цю лавочку. — Підштовхнула мене до дверей. — Тепер зникайте, я поспішаю.

Вона взяла чемодани і поставила їх у куток. Останнє, що я встиг помітити, була струнка нога Клер у високому кремовому чобітку. Двері зачинилися.

В мене залишалася ще майже година часу. А зараз це було найдорожче. І я замовив термінову розмову з Німеччиною.

Мене з'єднали через десять хвилин. Біля апарата був сам Мебіус.

— Радий, що ви ще живий, докторе.

— Як поживає Поллі?

— Все гаразд, — озвався він. — Та, здається, тут заварюється каша. Я все розповім вам, коли будете тут. — Він вилаявся. — Так, добрячу кашу ви заварили.

— Дуже прикро.

— Не кривіть душею, докторе. Ви ж пишаєтеся з того, що вам вдалося-таки зрештою втягти мене у свій запряг. — Почулося, як він зітхнув. — Коли повернетесь?

Я попросив його передати Поллі, що прилечу близько восьмої. Це йому не сподобалося.

— Іншого разу, — ревонув він у трубку, — шукатимете собі когось іншого на посаду посланця любові, докторе. Чули про безробіття?

— Мебіус, — сказав я. — Мені зараз не до жартів.

— Мені також, — відгукнувся він.

Клацнуло: поклав трубку.

Я вийшов з ліфта: в одній руці чемодан, в іншій пальто. Пошукав хлопчика-розсильного. Але хол був порожній — лише пальми сумно схилялися над острівцями столиків. Гості та обслуга геть усі скупчилися біля входу. Автомобілів не було видно, чулися сирени й гомін голосів. З натовпу вибрався портьє. Його похитувало — бліде, навіть зелене обличчя, хустинка притиснута до рота. Виблював раніш, ніж дістався до рятівного туалету.