Фред Унгер - Заборонена кімната

Мені дуже важко завдавати їй болю, проте іншого шляху немає. Нехай дійсність жорстока — брехня ще жорстокіша.

І я розповідаю Поллі про все, що бачив і про що довідався у Франції. Найгірше було говорити їй про батька. Вона гарячково чіпляється за мою руку, ладна протестувати, обурюватися, хоч добре знає, що те обурення безглузде так само, як і все, що ми зробили і хотіли зробити для її батька.

Вона притискає лоб до колін, її плечі стають ще вужчими — майже дитячими.

— Я не відала цього, Лексе, правду кажу. Ми ніколи не говорили про минуле.

Мене душить гнів, і я вимовляю різке слово. Поллі підіймає голову.

— Не будь до нього несправедливим. — В очах бринять сльози. — Він — мій батько. Він так багато зробив для мене…

— Напевне, — кидаю зле. — Гіммлер теж був добрим батьком.

Вона здригається. Кладе руку на моє плече.

— Мені дуже шкода, Лексе. Шкода тебе.

— Мене нема чого жаліти.

Тиша.

Сидимо поруч біля чемодана, відчужено мовчимо. За вікном — німий танок вогнів. Вони балансують по дахах, спадають по фасадах будинків, розбризкуються тисячами крапель, знову повзуть уверх і зазирають блакитними, жовтими, червоними, зеленими цікавими оченятами крізь шибки.

Поллі підводиться.

— Тепер в мене залишився тільки ти, — каже вона глухим голосом.

Ставлю чемодан на шафу.

— Небагато.

Тоді вона підходить ближче. Каштанові очі, кучерики, губи, що втратили звичайну гордовитість. Розтоплена гордість. Ноги в маленьких сандалетах стають навшпиньки, руки дбайливо чепурять моє волосся.

. — Ти забувся спитати, — каже вона зовсім тихо, — чи хочу я сьогодні залишитися у тебе.

Ніч. Вогні.

— Дай мені чогось випити, — прохає вона.

Перетинаю кімнату і лізу у ящик, який ще стоїть за письмовим столом. Три пляшки мартіні. Беру одну з них, усміхаюся.

— Франк казав, що це твій подарунок.

Поллі стає навколішки, відкидає гривку з лоба.

— Так воно і є.

— Гадав, що він бреше, — розпачливо кажу я.

— Але ж Франк не юрист, — докірливо заперечує Поллі. У склянках мерехтить мартіні, на шибках — дощові краплини. Маленькі сандалети стоять біля софи.

— Бачу, ти не високої думки про юристів.

— Авжеж.

— Про всіх без винятку?

За телефонним дзвінком її відповіді не чутно. Дзвонить знову і знову. Беру трубку.

— Лекс?

Голос Кріс. Бурмочу щось у відповідь.

— Ми чекаємо на тебе.

— Чекання привчає до терпіння, — кажу.

Кріс сміється, і мені не подобається її сміх.

— Лексе, — туркоче вона, — в тебе є знайома з ім'ям Елен?

— Так, — кажу, відчуваючи, що за цим ховається щось зле.

— Цю даму сьогодні звільнили з роботи. Розтринькала казенні гроші. Шкода, га? — І сміється глузливо. — А твого горілчаного братика попередили, що його робота у барі наближається до кінця. Кажуть, багато скарг на нього. В усякому разі контракту з ним не продовжать.

— Свині!

— «Добрий — ти мені до серця, грубий — ні», — цитує. Кріс Брехта. — Чуєш, ти не хотів би познайомитися з батечком твоєї ластівки?

Я затнувся.

— З Уденом? Він там, у вас?

— У нас тут чимало милих людей, — хихикає вона. — Ну, то як? Прийдеш?

Кидаю трубку. Поллі запитливо дивиться на мене.

— От і почалося! — кажу. — Атака з усіх боків. Про Елен та Франка вони також не забули.

— Питали про мене?

Я вагаюсь. Потім кажу:

— Здається, твій батько теж там.

Відблиски вогнів рвуться у кімнату, витанцьовують свій дикунський танок по стінах, по софі, по шибках книжкової шафи. Зникають, залишаючи темряву, в якій білою плямкою плаває личко Поллі.

— Підеш?

Киваю. Вибору немає. Не можу кинути друзів у біді.

— Зачекай, — кажу. — За годину повернуся.

Вона відкидає ковдру, нагинається за сукнею, що лежить поруч з сандалетами.

— Я з тобою.

— Ні! — протестую злякано. — Ні! Ти не підеш. Це зовсім не жіноча справа.

Глянула на мене сухо, холодно. Переді мною знову їжачок. І водночас — ні, не він. В її очах стільки серйозності, що це бентежить мене.

— Ти забув, — каже вона стиха, — що іноді жінкам доводиться захищати більше, ніж чоловікам.

— Більше? — всміхаюсь. — Що ж саме?

— Вас, — каже вона.

Дощ припустив ще дужче.

По асфальту лопотять важкі краплини. Калюжі киплять безліччю фонтанчиків. По ринвах плине темна каламутна вода.

До дерева притулений мотоцикл. Біля нього походжає чоловік, підняв комір пальта, руки засунув у кишені. Його волосся зовсім мокре. Я зупиняюсь. Це Мебіус.

— Прикрутіть трохи цей клятий дощ, докторе, — бурчить він. — Я мокрий до рубця.