Фред Унгер - Заборонена кімната

— Зачекай-но хвилинку, — промовив стиха. — Як вона там?

— Хто?

— Поллі. — Він сумно роздивлявся свої руки. — Я її батько…

Ми йдемо вузькою стежкою, йдемо швидко, і я докладаю зусиль, щоб не відстати від Удена.

Стежина заглибилася у ліс, поблукала поміж заростей папороті та очерету і за десять хвилин закінчилася на невеличкій галявині. Тут багато газонів, доріжки посипані піском, клумби заквітчані. За невисокою огорожею — будиночок садівника. Дерев'яні стіни, смолений дах, веранда. На великих, напіврозчинених вікнах — строкаті завіски. Пахне деревом і травою, пурхають метелики. Мир і спокій.

— Колишній будинок садівника, — пояснює Уден, зупиняючись. — Чудово, правда?

Я киваю.

— Хайнке-Штудер також жив тут. Та Едді вже поїхав. До себе. А сьогодні ввечері поїду і я.

— До Парижа?

— До Німеччини. — Він поляскує себе по кишені на грудях. — Оссі щойно дав мені квитка на літак.

— Ви з глузду з'їхали! — вигукую я. — Вас затримають при першій перевірці документів!

Уден усміхається.

Будиночок обладнано зі смаком і на широку ногу: дві ванни, кухня, гараж; килими, гардини, легкі крісла, телефон та телевізор.

Господар витягає з шафи пляшку коньяку, ставить на стіл склянки, кладе сигарети.

— Чого це ви вирішили, — питає, — що треба їхати саме в Дом?

Розповідаю стільки, скільки вважаю за потрібне. Слухає уважно. Очі в нього холодні, сірі — риб'ячі. Міркую, звідки це Поллі запозичила свої шоколадні. В усякому разі не в нього.

— Я націонал-соціаліст, — каже він несподівано. — Був ним і назавжди лишуся. Було чимало помилок, але ідея правильна.

— Ця ідея коштувала мільйони людських життів. Мій батько також загинув через неї. — Переді мною стоїть недоторкана склянка. — Чи знаєте ви, що проти директора в'язниці порушено дисциплінарну справу?

Уден знизує плечима.

— В нього є свідки. Добрі свідки. Дуже добрі. Тому-то я і загоряю отут.

— Отже, ви розрахували все заздалегідь?

— Ні, — каже він. — Хіба хто знав, що в нього будуть гості аж до пів на четверту ночі?

На підвіконні кивають головками квіти. Сонце вже високо. Уден п'є і наливає собі ще.

— По суті, — каже, — я пішов угору. У тюрмі я б не висунувся. Директор не любив мене. Ігнорував. Не міг вибачити мені минулого. Такий чистоплюй! — Його важкі, грубі руки тиснуть одна одну. — Тут я одержую подвійну платню, а роботи обмаль.

— Але ж ви їдете…

— Лише на два дні. Якась конференція. На зворотному шляху візьму з собою Поллі. Вчитиметься в Сорбонні: Оссі це мені обіцяв. І гроші вже є.

— Від кого?

— Від «СОКОНОРа».

— «СОКОНОР», — кажу, — вже луснув.

— Нічого, вони ще дійдуть згоди, — бурчить він собі під ніс. — Справа цього варта. Хіба б ви випустили з рук такий ласий шмат?

— Кілька моніторів та мікшерів? — питаю, а собі розмірковую, чи поїде з ним Поллі. І мені стає якось не по собі.

— Зовсім не те маю на увазі, — каже він. — Дом — це тільки база постачання. Передачі ж ітимуть з корабля. Чудовий човник, сам бачив його фото. Боюся лише, що матимемо неприємності через вертоліт. У Домі й так уже насторожі.

Полуда спала з моїх очей: я збагнув. Червоний хрестик, антена, кіностудія рекламних фільмів десь у Німеччині…

— Піратський передавач? — питаю, затамувавши подих.

— Хіба ви не знали?

Залишаю це питання поза увагою.

— Радіо?

— Телебачення. — Він знову тягнеться до пляшки. — Шалені гроші. Голландці вже озолотили себе в такий спосіб.

Це було мені відомо. Телестанція «Нордзее», наприклад, приносить своїм хазяям за хвилину мовлення від шести до десяти тисяч марок. І не вона єдина! Піратська радіостанція «Вероніка» — чи не найпопулярніша в Голландії. Поряд з нею біля англійського узбережжя працюють «Радіо-Кароліна-1», «Радіо-Кароліна-2», «Радіо-Кетч», «Радіо Редроуз». Мільйонна справа. Отже, і «Райнфінанц» сунув туди руку.

— А ви? — питаю.

— Я — охоронець, — каже він. — Якщо волієте, можете залюбки називати це заводською охороною праці. Мені однаково.

За вікнами танцюють метелики. У коньяку плавають золотаві жаринки світла. Уден сидить, вигляд в нього задоволений. Його акції піднялися. А мої?

Я встаю.

— Що то за ящики, які вранці вантажили?

На його обличчя падає тінь.

— Про ящики, — каже і також стає на ноги, — раджу краще забути. Нікого про них не питайте. Нікого. Чуєте?

— Боїтеся?

Мовчить. Мовчки стоїмо один проти одного.

За вікнами погойдується смарагдова стіна листя.