Фред Унгер - Заборонена кімната

— Ще раз!

Ввалюється нова компанія: троє жінок, двоє чоловіків. Шум, гамір, сміх. Вони вже п'яні, особливо перша пара. Вона у сріблястій вечірній сукні, дуже високих чобітках, з криваво-червоним манікюром. Він у смокінгу з напомадженим волоссям, пикою, що опливає жиром. До них линуть офіціанти, заганяють усю групу у куток до вільного столика, як приручені слони своїх диких братів у пастку.

— Шампанського! — реве гладкий.

Клер затуляє йому рота, він хоче вкусити її пальці та дістає ляпаса. У ту ж мить в оркестрі лунає барабанний дроб. Чудовий ефект!

Кріс танцює.

Закинула голову, всміхається своєму партнерові; його волохата, знизана обручками з брильянтами рука ковзає по її спині, а там, у ніші, сидить Клер, роздивляється диявольські маски на стінах, смикає зелені парості, які звисають з-за бамбукової решітки, зрештою починає лічити пляшки на полицях бара. Починає справа, я ж сиджу ліворуч. Квапливо відвертаюся.

Коли замовляю коньяк, хтось видирається поруч на стілець. Смаглява рука, на зап'ясті брязкають срібні браслетки.

— Старий і коньяк, — каже Клер. Обличчя в неї трохи пом'яте. — Бідолашний стомлений дідуган. «Я хочу спати, а ти танцюєш…» Дозвольте запропонувати вам коньячку, пане доктор?

— Дозволяю вам ушитися, доки не розлютився.

— Лють і ви? Боронь боже… — Кличе бармена, показує йому два пальці. — Коньяк.

— Один, — уточнюю я. — Не питиму.

— Два! На прощання, докторчику! Їду. Помиримося. «ОДЕССА» не злопам'ятна…

— Зате я — так! Куди подаєтесь: до вілли Боргезе чи в Дом?

Рука, що тягнеться до чарки, завмирає, зависає над чаркою, немов шуліка.

— Падлюка! — сичить Клер. — Звідки ти довідався про Дом?

— Провидіння боже. — Сповзаю із стільця. — Щасливої дороги…

Обличчя, келихи, ритми.

Яскраво нафарбовані губи, що сміються, п'ють, промовлять гидоту. Чорна ніч та білий «ягуар». Стоянки для машин. Двері, що прочиняються і зачиняються. Портьєри, столи, смокінги. Скляна підлога. Від затягнутих у тканину стін повіває втомою.

Дивлюся на годинник. Пів на другу.

— Кріс, я ушиваюся. Ідемо геть.

— Зайдеш на хвилинку? — питає вона.

— Куди?

— До мене.

— Зараз?

Кріс наспівує стиха. Вона п'яна. Фарба на її губах стерлася, сукня сповзла з плечей. Руки тремтять на кермі, як маленькі знервовані звірятка.

— Не дивуйся, — каже вона, — якщо дедді найближчим часом запросить тебе поговорити віч-на-віч. Це дуже важливо.

— Чому?

— Він хоче, щоб ти просунувся на кілька щаблинок.

Спустілі вулиці, завмерлі автомобілі, бездомний собака, клапті паперу. Місто спить. Тільки вогні безглуздо витанцьовують на голих фасадах будинків.

— Мабуть, стану шефом фірми «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»?

— Щойно я розповідала тобі про «Райнфінанц», — каже Кріс і спокійнісінько долає при цьому перехрестя, незважаючи на червоне світло. — Концерну потрібні молоді фахівці, обізнані з комерційним правом. Ти ж знаєш французьку?

Насторожуюся. Франція, знову Франція! Ні, це зовсім не випадковість.

— Це якось пов'язано з Домом? — думаю, але в ту ж мить розумію, що Кріс взагалі може і не знати про Дом.

Вона якось дивно дивиться на мене.

— До чого тут Дом?

— Сам хотів би знати.

Південна.

Кріс зачиняє двері своєї кімнати, вмикає радіоприймач та розчиняє навстіж дверцята бара.

— Влаштовуйся зручніше!

Кидаю пальто на спинку стільця.

— Скільки ж коштуватиме мені цей комфорт?

— Зовсім мало.

Коньяк гупає в голові, в роті гидко. Але тямлю непогано. Розумію: Кріс вирішила домогтися свого. Нічні ресторани, мартіні, чорні, як антрацит, кушетки.

Хитаю головою:

— Ні…

Кріс звільнюється від черевичків, гасить світло. Зараз у темряві лише слабо мерехтить шкала радіоприймача. Скидає сукню, бере халат.

— Здається, ти цікавився Домом?

— Не в такий спосіб, — кажу. — Облиш дурниці: адже я не гімназист.

Вона сміється — зле і водночас глузливо.

— Відколи ти став таким манірним?

— Інколи находить.

— Дурником прикидаєшся? — Кріс прочиняє двері ванної. — Це, Лексе, ніколи не було ознакою високого розуму.

Двері гупають, шумить душ. За матовим склом видно силует Кріс. В неї до біса гарна фігура. Підходжу до вікна.

У кущах шепоче нічний вітрець. Обрій раз у раз спалахує оранжево-жовтим: то відблиски домен. Надворі панує тиша.

Притискаю лоба до шибки. Чого бажаю я, чого хоче Кріс? Дом, Дом і ще раз Дом! Може, там ключ від таємниці? Карта Наеглі, переляк Фассбендера, спалах гніву Клер — все це, немов біла стрічка, тягнеться до заборонених дверей. — І ці двері знаходяться, здається, за якихось триста кілометрів від Парижа, десь на північному узбережжі Франції. У Парижі я буду завтра. Якщо там добре сполучення, можна впоратися за добу.