Фред Унгер - Заборонена кімната

— Досі я гадав, що тебе цікавить сама справа.

— Авжеж.

— Та для тебе головне самозамилування, чи не так? Коли ж у тебе немає змоги повихвалятися, покидатися гучними словами, видати себе за чарівного хлопця, ти відразу. залазиш у шпарку.

—. Не верзи дурниць. Коли Елен якось послала тебе під три чорти, ти теж скис.

— Лише на добу. Потім зрозумів, що був неправий.

Елен ставить статуетку на стіл. Я зітхаю.

— Їдьмо, — кажу. Та зовсім не через те, що змінив свою думку. Це лише відстрочка. Треба виграти час, щоб розібратися у самому собі. Але я вже відчував з острахом, що мені доведеться-таки зважитися.

— О, ні! — Пан архітектор Хойслер благально і лякливо здіймає свої маленькі білі ручки. — Мій друг не телефонував до в'язниці. Це правда, можете мені вірити. Я вже неодноразово казав це панам з поліції і ладен повторити навіть під присягою.

Дивиться на нас суворо, трохи докірливо, губи тремтять. Я критично розглядаю його. Літній чоловік, сивий, привітний, витончений та ламкий, ніби порцеляновий. Помешкання в нього чистеньке, доглянуте, схоже на ляльковий будиночок, однак по всьому видно, що з грошенятами в нього скрутненько. Мабуть, давно вже безробітний. На стінах під склом розвішані виключно давні, вже пожовклі проекти та ескізи.

Хойслер перехоплює мій допитливий погляд і, мабуть, здогадується про мої думки.

— Не можу крокувати в ногу з часом, — покірливо всміхається він. — Я прихильник фундаментального, а сьогодні воно не в пошані. Треба було б перебудуватися, та для цього я надто старий. Тому живу тим, що маю.

Пропонує нам чай, ставить на стіл печиво, додає до цього півплитки шоколаду, акуратно поділеної на маленькі часточки. Я байдуже беру щось із запропонованого, Елен, замислившись, помішує чай.

— Ви певні, — питає вона, — що директор не залишав кімнати? Скажімо, хвилин на п'ять чи навіть менше?

Хойслер ствердно киває.

— Так, один раз виходив, але зовсім не в той час. Розумієте, ми грали в бридж. То була чудова партія, і він був дуже збуджений, дуже уважний; ми навіть багато сміялися. Йому щастило, і я радів за нього. Ось тому-то і запам'ятав, що в ту годину він нікуди не виходив.

Старий дивиться на Елен м'яко, привітно, а я вже досить добре вивчив людей, щоб переконатися — це не комедіант типу Фассбендера. У нього надто повільна реакція, замало самовпевненості. Його світ маленький та простий; це незлобливий, педантичний, доброзичливий старий пан, що залишився осторонь життя, партія в бридж для нього — подія, яку він довго пам'ятатиме у всіх подробицях.

— Чому, власне, вас так зацікавив цей телефонний дзвінок? — питає господар.

Елен розповідає. Він слухає уважно, спершу просто ввічливо, потім починає хвилюватися, і його маленькі білі рученятка сновигають на скатертині.

— Я цього, звичайно, не знав, — знітившись, мимрить він. — Щоправда, пани поліцейські натякали на щось схоже, проте, я не надав цьому ніякої ваги, анітрохи не замислився над цим. А повинен був. Але з часом стаєш таким егоїстом, таким байдужим до навколишнього. Що ж тепер робити?

Архітектор безпорадно дивиться на нас світлими переляканими очима, проте й ми такі ж безпорадні.

— Лишається одне, — зрештою кажу я, — хоч Уден і заперечує це: хтось імітував голос його начальника. Саме так.

Пан Хойслер засмучено киває.

— Ця справа наробила лиха всім, — говорить він стиха, — хто був до неї причетний: пану Удену, його доньці, вам… І моєму другові. Сьогодні вранці його послали у відпустку і розпочали проти нього слідство.

— Он воно як! — дивуюся я. — Це вже стає цікавим!

— Цікаво, — архітектор зиркає на мене, — не зовсім вдалий вираз. Минулого тижня, коли все це заварилося, нас усіх допитали, кожного окремо. Хотіли знайти суперечності. Проте зрештою змушені були повірити нам; отже, здавалося, що все піде гаразд. Однак, коли пан Уден зник з тюрми, все те почалося знову. Зараз створено спеціальну комісію, що розслідуватиме цю справу.

— Комісії, — втрутився я, — пусте, формальність. Не бачив ще жодної, яка б виправдала витрати. Базікають, розпитують, допитують і знов базікають, потім складають великий звіт, у якому з'ясовано, що нічого не з'ясовано — та й край.

— Тільки не в цій історії. Мій друг уже раз зазнав лиха після того, як виступав свідком на процесі у Франкфурті.

Я мало не перекидаю свою чашку.

— Свідком обвинувачення?

На його обличчі здивування.

— Мій друг — антифашист. Хіба ви цього не знали?