Фред Унгер - Заборонена кімната

Дивлюся на Елен, вона на мене.

— Так, — докидає пан Хойслер, — з сорок третього до сорок п'ятого сидів у концтаборі. Його дружина не витримала, померла. Тепер він самотній, так само як і я. Зламана, озлоблена людина.

Це з'ясувало справу. Така людина нізащо й ніколи не допоможе вбивцям своєї дружини втекти з в'язниці. Мабуть, Уден справді помилився, запевняючи, ніби чув голос свого директора.

— Пробачте, — мимрю я у розпачі, — але ми про таке і не відали.

Заспокоюючи мене, пан Хойслер кладе свою білу зморшкувату руку на мою.

— Знаю: ви не сподівалися такого. Взагалі що знаєте ви, молодь, про ті часи та долі тих людей. Чули, що Гітлер побудував автостради, а війну програв виключно через те, що вважав себе розумнішим за своїх генералів. Але правду, жахливу й жорстоку, вони від вас приховують. — Його рука тремтить. — Вони завжди брехали нам, а зараз обманюють вас…

Чай давно прохолов.

Ніч напнула над дахами свою чорну хустину.

О пів на дев'яту ми роз'їхалися по домівках. Я мовчки сидів поруч з Елен. Розмова з Хойслером розхвилювала мене. Одна думка непокоїла; чи здатні ми взагалі довести зараз невинність Удена?

Все так заплуталося і з кожним днем заплутується все більше. Арешт Хайнке-Штудера, його втеча, Уден. Таємничий телефонний виклик, що його, як послухати людей, не могло взагалі бути, але він все-таки був. Чому Уден заперечує, що помилився? Побоювався нарікань? Або підвела його погорда?

Стиснув голову руками і думаю, думаю. Де ж вона, правда? Десь, за забороненими дверима, цокає годинниковий механізм, і все відбувається з диявольською точністю. Куди б я не подався, до чого б не торкнувся — завжди і всюди наражаюсь на зловісне коричневе минуло. Вигулькують особи, імена, події — та все раптом зникає, зникає раніше, ніж встигаєш його вхопити. Обертаються колеса, зчіплюються важелі, повзуть униз гирі. І танцюють ляльки…

Вогні.

Стіни.

Маски.

А поміж ними — ми з Поллі, дві порошинки, що попали поміж колеса цього таємничого механізму. Хіба я волів цього? Невеличка послуга обернулася на велику гру з великими ставками, — кар'єрою, благополуччям, може і більшим…

Зітхнув. Чи можу я кинути Поллі напризволяще? Навіть коли я людина, котра її зовсім не цікавить?

— Щось надумав? — спитала Елен.

— Надумав продовжувати. А як же бути…

— До речі, в тебе немає жодних підстав для ревнощів, — зауважила Елен. — Поллі дуже цінує тебе, так цінує, що навіть не здатна сказати це відверто.

— З іншими розважається, фліртує, — пробурмотів я, — а зі мною поводиться, як з ганчіркою.

— Буває! — втішила мене Елен. — Коли я познайомилася з Франком, теж була нестерпною, хоч він і сподобався мені з першого погляду.

— Я не звик до такого.

— Тому що тебе надто розбестили, телепню! — роздратовано каже вона.

Упізнавши мене, квіткарка всміхнулася:

— Знову троянди?

— Найкрасивіші, які тільки знайдуться!

За десять хвилин я вже ступав сходами будинку, в якому мешкала Поллі. Відчинив Ганнібал, старанно почухуючи за вухом, сповістив:

— Поллі пішла…

— Я почекаю, га?

— Чому ні, — промовив він, вирячившись на троянди. — Але певний, що вона прийде пізно.

— Не сказала, куди пішла?

Похитав головою.

— Ні. Гадаю, у гості або на побачення. Намазюкалася та вичепурилася, немов індіанець на війну.

Я подивився на троянди і знову відчув себе непотрібним. Та зі справою треба було кінчати.

— Я тільки випалю сигарету.

Минула година. Ганнібал зварив мені кави, приніс попільничку. Коли вона наповнилася недокурками, я зрозумів, що подальше сидіння недоцільне.

Витягнув з букета дві троянди, поклав їх поруч з пуделем, якого подарував Поллі. Решту квітів узяв під пахву. Мене душив гнів.

Сів у таксі і поїхав на Південну.

Кріс несподівано запросила мене десь повечеряти. Час нічних ресторанів.

Портьє у лівреях, червоний плюш, сигаретний дим, напівтемрява. Дзенькіт келихів. Музики у сріблястих фраках, із сріблястими інструментами. Шампанське у відерцях з льодом. Гудіння вентиляторів.

Кріс танцює.

Я сиджу біля стойки на стільці, дудлю другу чи третю порцію мартіні, чекаю, коли Кріс втомиться. Та вона розважається щодуху. Іноді всміхнеться до мене, іноді стає задумливою — сам диявол не розбере, що сьогодні з нею коїться. Вона нагадує хамелеона. Часом вона — світська дама, надміру оголена, в прикрасах, з гордою поставою, за мить — невинне дівчисько з виблискуючими вологими очима сарни, ще за мить — брутальна, як справжній пірат. Підсовую барменові свій келих.