Фред Унгер - Заборонена кімната

Голос Елен повернув мене до дійсності.

— Твої відомості правильні. Наеглі жив у нас. Швейцарець. Адреса, яку він назвав: Аскона, вілла Боргезе. Це тобі допоможе?

Я переклав трубку в ліву руку, правою ж притримав двері, за які смикав якийсь чоловік.

— Трошки. Аскона. Це, здасться, в кантоні Тессін, на Лаго-Маджоре. Це все?

— Ні. Ти звідки?..

— Люба, я слухаю тебе навстоячки. Що далі?

— Наеглі сьогодні знову приїхав. Оселився в триста п'ятому номері.

— Що! — заревів я. — Той самий?

Чекав я чого завгодно, тільки не цього. За моїми розрахунками Наеглі вже давно мав бути за горами, за долами. А він спокійнісінько зупинився в тому ж готелі. Щось тут не так.

— Я зараз подивлюся обидві квитанції, — запропонувала Елен. — Зачекаєш?

— Ні. Скажеш завтра ввечері. Я теж повинен тобі дещо… Хвилинку!

Я поклав трубку на поличку і розчинив двері, на ручці яких повиснув, мов розлючений бульдог, якийсь товстун.

— Збожеволіли? — гримнув на нього. — Не бачите, що я розмовляю?

— Я буду скаржитися! — заверещав він. Пика в нього була червоно-синя. Здавалось, його ось-ось грець поб'є. Попіл з сигари сипався на пальто.

— Кримінальна поліція! — ревонув я. — Службова розмова!

Хряпнув дверима, аж шибки забряжчали, схопив трубку.

— Елен? Пробач. Треба було вгамувати одного розлюченого громадянина. Якщо хтось подзвонить і питатиме Арчібальда Фосса…

— Вже питали.

— Коли?

— З півгодини тому.

Я важко зітхнув.

— І що ти відповіла?

— Дала правильний помер.

Ніби хто вилив на мене відро крижаної води.

— Елен, — простогнав я. — Ти йому назвала…

— Звичайно, — відповіла вона. — Питали дуже ввічливо і…

— Гаразд, — зітхнув я. — Що ж ти могла іншого зробити. Це я винний.

— Що трапилось?

— Розповім завтра ввечері. Зараз мушу йти. Велике спасибі. Цілую.

Розгублений, я вибрався з будки. Годину тому я сміявся над пересторогами Мебіуса. Але зараз мені було не до сміху. Зрозумів, що торкнувся осиного гнізда. Перші оси вже дзижчали навколо мене…

Хтось поплескав мене по спині. Я рвучко обернувся, готовий умить відсахнутися. Переді мною стояв товстун. Від розлюченого бульдога не лишилось і сліду. Втілення привітності й доброзичливості.

— Пробачте, — почав він, — я не думав…

— Якщо ви ще раз поплескаєте мене по спині, — вибухнув я, — щось скоїться!

Він зник.

А на вулиці сяяло сонце. Дівчата, сміючись, перебігли вулицю, і поліцай посварився на них пальцем. Я озирнувся навколо. Ніхто не звертав на мене уваги.

Одразу ж за Кенігсалеє починалося Старе місто.

За кілька хвилин я знайшов потрібний будинок. Парадне було темне і затхле. Піднявся вузькими стоптаними сходами. На першому поверсі пахло перукарнею, на третьому тхнуло сиром. Тут я і виявив на дверях табличку: «Цахойс. Комерційні поради». Що ж, можна назвати і так. Натиснув ґудзик дзвоника.

Нічого не сталося. Я навіть не почув, подзвонило чи ні. Натиснув ще раз. Нічого. Та коли знову поцілив пальцем, почув, як щось клацнуло. Двері розчинилися. Зазирнув у напівтемний передпокій. Він був порожній.

— Прямо! — пролунав голос.

Я озирнувся і знову нікого не побачив. «Гучномовець, — майнуло в мене, — жарти для простачків». Зайшов, зачинив за собою двері і попрямував довгим коридором. Мостини скрипіли. Коридор закінчився дверима. Я постукав.

— Заходьте! — промовив хтось.

Здивований, я завмер на порозі. Гадав побачити скромну контору, але потрапив просто до генерального штабу.

Поперек кімнати попід вікном стояв величезний письмовий стіл. За ним сидів гном. Грива густого сивого волосся спадала йому на плечі. На носі стирчали окуляри, ліве скельце зафарбоване натемно. В правому ж обідку було звичайне віконне скло. Повіка за ним обвисла і нервово посмикувалась. Гном був зайнятий: розв'язував кросворд у журналі.

— Відомий політик, — мурмотів він. — Починається на «л». Шість літер.

— Не знаю, — озвався я. — Взагалі не цікавлюся політикою.

— Погано, — схлипнув гном. — Політикою завжди треба цікавитися, а не тільки тоді, коли син досяг призовного віку. Хвилиночку, я згадав…

Я тупо дивився, як він вписує літери у клітинки.

— З яких це пір, — спитав я, — люди почали розбиратися в політиці?

Гном підвів голову і глянув на мене. Власне, я тільки гадав, що він дивиться, бо очей не бачив. За віконним склом тремтіла повіка; в темному скельці відбивалося світло.

— Непогано, — констатував він. — Цинік другого ступеня. Меткий. Стілець стоїть он там.