Фред Унгер - Заборонена кімната

— А, це ви! Так, він тут. Хвилинку…

— Хто?

— Твій горілчаний братик, — відповіла Кріс, передаючи мені трубку.

Дзвонив Франк. Він волів знати, чи вільний у мене сьогодні вечір.

— Ще не знаю, — відповів я. — Ти хочеш запропонувати щось краще?

— Заходь до мене. Роздушимо по чашечці кави.

— Ти знову щось скомпонував?

— Лише кілька дрібниць. — Мені здалося, що він всміхається. — Хочеш послухати? Бо в понеділок я їх відсилаю.

— Гаразд. Буду. До побачення, — відповів я і поклав трубку.

Кріс знову сиділа за машинкою і друкувала.

— Франк — чудовий хлопець, — промовив я. — Якби тільки не писав отих шлягерів.

Кріс не відповіла. Вона завжди недочувала, коли мова заходила про Франка: не полюбляла його. А шкода, бо Франк був єдиним моїм другом. Блискучий піаніст, хоч генієм і не став. Зараз він запродався в «Едем». Вряди-годи я відвідував його там, потім ми їхали до нього, випивали по чарці віскі, теревенили або складали тексти до його пісеньок, які, однак, все не могли заполонити світ, бо, як пояснював Франк, ієрархія великих не терпіла появи сторонніх.

Я охоче заходив до Франка, його товариство ніколи мені не набридало. Одна тільки біда: живе він у чорта в зубах, аж на самісінькій околиці, в Другій Північній гавані.

— Ну, тепер гайда, та швидше! — сказав Франк, коли ми опівночі вийшли з «Едему». — Мені страшенно кортить випити.

— Молочка?

Франк зсунув окуляри на лоба і мовчки зиркнув на мене. Він на півголови вищий за мене, чорнявий, трохи південного типу, розважливий, чемний, щоправда іноді занадто причепливий.

— Молочка… — відповів він.

Я вів машину найкоротшим шляхом — через ту частину міста, яка була побудована ще у вісімдесяті роки минулого сторіччя: повз задвірки і сараї, через дерев'яні містки, вздовж каналів із смердючою водою, завулками, де поодинокі ліхтарі марно змагалися з темрявою. Смерділо покидьками і нечистотами. Десь горлали пияки.

За крайніми будинками починалися паркани. На кілька кілометрів простягайся вони вздовж шосе, подекуди вже повалені, бо ніхто про них не турбувався. На небі вигравали сполохи доменних печей. На цьому фоні вимальовувалися ажурні сплетіння сталевих конструкцій, портальних кранів.

Картину доповнювали уламки автомобілів, штабелі ящиків, гори брухту, калюжі. Невтішний пейзаж.

Через десять хвилин шосе розчинилося у мережі бетонних доріг і закінчилося півколом біля грубих, відлитих з бетону коробок, в яких мала розміститися портова адміністрація, митниця та інші установи. Та нічого з цього по вийшло. Коли коробки було вже зведено, виявилося, що порт взагалі недоцільно розширювати у північному напрямку.

Проти тридцяти підприємств, будівельних фірм і маклерів було висунуто обвинувачення, стільки ж адвокатів брехали на всі заставки, вигороджуючи їх. Гонорари сплачували величезні. Та гавань уже була приречена. За одну ніч акції портових установ впали на сто двадцять пунктів, і ціла низка дрібних фірм пішла з молотка.

З того часу Друга Північна — ніби тяжко хворий. Тут розмістилося лише кілька незначних підприємств та деякі склади. Решта гавані — просто величезний смітник.

Я підігнав машину до стіни недобудованої бензоколонки, а далі треба було йти пішки, бо дорогу не встигли прокласти.

Ішов дощ. Вітер проймав нас наскрізь.

— Гидотна погодка, — пробурмотів Франк, підіймаючи комір пальта.

— Якщо ти не знайдеш собі іншої конури, — сказав я, — то втратиш єдиного друга.

— Шкода, — зітхнув Франк. — І ти, Брут…

Я штурхнув його під ребра.

— Ти, стара шкапо!

Не Франкова вина, що мешкав він у Другій Північній. Раніше він жив у Старому місті, в чудовій маленькій мансарді, та почали скаржитися сусіди: їм заважало піаніно. Отож Франк змушений був шукати іншу квартиру, але нічого не знаходив: то платня висока, то знов-таки заважало піаніно.

Порятувала його наша приятелька Елен. У Другій Північній, коли ще сподівалися, що вона діятиме, збудували шинок, який так і не відкрився. Квартира орендатора шинку звичайно порожнювала. Отож тепер одну половину помешкання наймав за скромні гроші Франк, другу — капітан далекого плавання, що вийшов на пенсію і підтримував своє існування одними спогадами та півлітрою рому на добу.

— Грог, — проголосив я, коли ми чалапали грязюкою, затуляючись від дощу Франковою парасолькою, — зараз — найголовніше!

— Краще б прихопив свою парасольку, — відгукнувся Франк. — А в мене одержиш лише гаряче молочко.