Фред Унгер - Заборонена кімната

— Він замовив кави?

— Ні. А що?

— Кава — це те, що мені зараз вкрай потрібно.

— Похмілля?

— Трохи є.

— Де тебе знову носило?

— Не будь такою цікавою.

— А вона хоч гарненька?

— Неповторно прекрасна, — позіхнув я. — А потім я матиму каву?

— Ні. Краще вже йди.

Доктора Фассбендера я не бачив уже кілька тижнів. Бував він у конторі вряди-годи, справи здебільшого вів його син. Тільки-но з'являвся шеф (а приходив і виходив він через окремий хід), перед обома секретарками засвічувалися червоні лампочки.

Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими. І хоча погляд їхній аж ніяк не був сердитий, у мене щоразу виникало відчуття, що торкаюся чогось холодного, слизького і гидкого.

Він привітався зі мною стримано настільки, наскільки дозволяла моя зарплата. Це було точно зважене привітання. Ввічливе й холодне, але менш байдуже, ніж коли б я був лише кур'єром. Привітання слід було розуміти так: щойно із студентської лави, ще й тридцяти немає, новенький у фірмі, потрапив сюди за протекцією. Доктор Фассбендер ніколи не помилявся і завжди видобував із свого арсеналу потрібне привітання.

Його десниця вказала на стілець для відвідувачів.

— Можете сісти, пане Тердонк.

Я сів.

— Як давно ви у нас?

— Шість місяців.

— Увійшли в курс справи?

— Докладав усіх зусиль…

— Чув про це. Задоволені?

— Гм, гм… Так.

— Мій син цінує вас?

— Не знаю.

— Ви його не любите?

— Чи мушу я відповідати на це питання?

Вперше на його обличчі відбилося щось схоже на посмішку.

— Ні, — сказав шеф, і я замилувався його голосом. Вишколений і відрегульований, не голос, а справжнісінький інструмент. Я чув його колись під час виступу у суді. Це було давно, я тоді ще вчився, а й досі не забув.

— Ваш дядько питався про вас. Йому цікаво знати, як вам у нас ведеться.

Я ледве стримався, щоб не всміхнутись. Он звідки вітер повіва! Нехай! Мене ніколи не турбувало питання, як далеко поширюється вплив мого дядечка. Я тільки знав, що такий вплив існує, інколи він помітний, інколи ні, але завжди діє вчасно і в потрібному напрямку.

— Я сказав вашому дядькові, що ми задоволені вами, У всякому разі досі. Надалі побачимо.

— Від мене це мало залежить, — відповів я, силкуючись збагнути, чого він, власне, домагається. — Слава вашої контори зобов'язує.

Фассбендер знову несподівано посміхнувся і задоволено кивнув головою.

— Чудово. Довір'я і покора — ось чого я вимагаю здавна. Керуючись цим, можна піднестися, або… пропасти. Адже ви не бажаєте останнього?

— Ні, звичайно.

— Ми всі цього не хочемо, — лагідно зауважив він. — Я бачу, ми розуміємо один одного. Незабаром ви, очевидно, одержите кілька завдань, виконавши які, виправдаєте моє довір'я. Я покладаюсь на вас, пане Тердонк. — Він змахнув із столу удавану порошинку. — Коли побачитеся з дядьком, передайте йому, будь ласка, мої найкращі побажання.

Шеф злегка нахилив голову, і я зрозумів, що мушу забиратися геть. Підвівся, вклонився і попрямував до дверей, супроводжуваний поглядом совиних очей. Та це був цілком вдоволений погляд.

Кріс щось друкувала.

— Ну, — спитала вона, — що там?

— Дурниці. Маленький панегірик про моє велике майбутнє. — Я зітхнув. — Мені телефонували?

— Ні.

— Має подзвонити одна дама. Скажеш, що мене немає. Або краще — вмер. Учора поховали.

Кріс глянула на мене й осудливо похитала головою. Я люблю її очі, і через них я навіть ладен любити Кріс. Якби ж вона не була такою розважливою.

— Боягуз. — Кріс поставила на стіл кавоварку, налила води. — Згодом тобі все ж таки доведеться утихомиритися.

— Нудота, — сказав я. — Все від цього. А тобі не подобається?

Вода булькала. Запахло свіжою кавою.

— Мені просто цікаво знати, коли ти станеш дорослим, — холодно відповіла Кріс.

— Перехідний вік, — заперечив я, — це чудово!

Кріс насправді розсердилася. Я помітив це по її очах.

— Трохи більше розуму можна, зрештою, мати і в твоєму віці, — відрізала вона.

Задзижчав телефон. Кріс взяла трубку.

— Адвокатська контора «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»…

Вона чудово володіла своїм голосом, в ньому не залишилося і тіні нашої суперечки; голос звучав лагідно, люб'язно і тільки після другої фрази раптом став байдужим.