Фред Унгер - Заборонена кімната

— Що таке? Ваш шеф зненацька розбагатів?

— Заплатили оті дві дами. — Вона зібрала чашки і всміхнулася. — Хотіли зробити приємне для панночки. Хай, мовляв, вона краще купить собі весільні черевички…

Я глянув на Полетту, вона на мене. Озирнувся: за столом, де сиділи дами, нікого не було: вони вже дріботіли пліч-о-пліч вулицею.

— Отже, весільні черевички! — всміхнувся я. — Дати вам гроші зараз?

Вона відсунула стілець.

— Поки що я вільніше почуваю себе в сандалетах.

Ми проїхали Герцогською алеєю, розвернулися біля головного вокзалу і примостилися в хвості автоколони, що нескінченним лискучим черв'яком тягнулася до Рейнського мосту. З висоти автостради я дивився на центр міста. Магазини, установи, ущелини вулиць. Гігантський мурашник головного вокзалу. Масивна, огидна будівля управління поліції. Поруч земельне управління юстиції, земельний суд. І трохи далі — тюрма попереднього ув'язнення.

Десь там стояв автобус «фольксваген», на якому утік Хайнке-Штудер. У добрий бінокль звідси можна було б спостерігати, чи все йде за планом. Мимоволі я глянув у протилежний бік. Там стирчала висока будівля з баштою на даху. В небо вп'ялася тонка срібляста антена. Може, радіостанція?

Ця антена про щось настирливо нагадувала. Але про що? Здавалось, ось-ось пригадаю, та марно. Бракувало головної ланки.

— Цікаво, — озвалася дівчина. — Чому ви все це для мене робите?

Я не відривав погляду від дороги. Назустріч мчали автомобілі, ззаду нас обганяли, попереду весь час спалахували червоні гальмові вогники. І я мусив гальмувати, сигналити, зупинятися, знову рушати вперед.

— Треба відповідати на це запитання?

— Так.

— Чому?

— Тому що я не хочу жалості. Я ненавиджу це почуття. Тепер ніхто нічого не робить дурно, за спасибі. І ви, пане докторе Тердонк, теж не…

— Правильно, — перебив я. — Я теж роблю не так просто. Але я надзвичайно дорогий. Дорожчий за Фассбендера.

— Скільки ж ви зажадаєте?

— Не гроші…

— Щось інше?

Вона запитала холодно, діловито, але я відчув у її голосі зневагу.

— Набагато більше. По-перше, облиште величати мене паном доктором. Я не формаліст. Можливо, я ледачий, нахабний, наївний, дурний, гидкий, — будь ласка, що завгодно, але я не титулована вченим ступенем машина для обробки документів, яку крутять як хочуть. Оцініть мою індивідуальність. Називайте мене просто Лекс. Я не дуже знахабнів?

Відчув, що Полетта здивовано дивиться на мене. Звичайно, вона чекала чогось іншого, і я збив її з пантелику. Мені враз стало весело. Мало не забув про дорогу. Раптом заскреготіли гальма, ревнула сирена і хтось вилаявся.

— Якщо ви не будете уважнішим, — глузливо промовила дівчина, — то я взагалі не матиму змоги називати вас Лексом.

— Згода, — пообіцяв я. — Відтепер я їздитиму, як молодий бог. Оскільки ж ми заговорили про імена, Поллі…

— Стоп! Про Поллі мови не було.

— Все ж таки, — задоволено заперечив я. — Майже.

Вулиці ставали ширшими, будинки нижчими. Вони відсунулися один від одного, поміж ними з'явилась зелень палісадників і газонів. Від дерев надали тіні. Ми були вже на Південній.

— Лексе, — промовила дівчина, — я боюся, що в мене з вами буде чимало клопоту.

— То правда. Але що я можу вдіяти, коли Поллі мені більше до смаку, ніж Полетта. Сподіваюсь, що ми зупинимося на Поллі. Добре?

— Ні.

— А мій гонорар?

Вона похитала головою.

— Тільки не це…

— Чому?

— Подумайте самі. І зрозумієте. — Вона взяла сумочку. — Взагалі можете зупинитись. Ми вже приїхали.

Я завернув праворуч і загальмував. Будинку я не побачив. Липи схилялися над вулицею, вони стояли суцільною стіною, сплітаючи віти у тінисте склепіння. Вздовж тротуару тяглася огорожа вище зросту людини. Пахло травою і водою.

Полетта Уден вилізла не одразу. Прошепотіла:

— Сердитесь?

— Розчарувався.

Вона всміхнулась.

— Якщо будете розумненьким, то ми ще побалакаємо про це. Домовились?

— Я не можу вас силувати.

— Не можете, — підтвердила вона. — І не варто.

Ми домовилися на суботу; я одержав милостивий дозвіл зайти до неї додому.

Полетта вилізла з машини, я дивився їй услід. Пройшла тротуаром, відчинила хвіртку, яку майже не видно було в зелені. Ще раз махнула мені рукою, я відповів. Усміхнувся.

Ні, Полетта Уден виявилась набагато привабливішою, ніж уявляла собі Кріс. Такий милий їжачок. Кожна річ має свою ціну. І я готовий був платити.