Фред Унгер - Заборонена кімната

Я зітхнув.

— Дурна справа, га? — спитав старий Дьоргентін, маючи на увазі свій документ.

— Страшенно заплутана історія, — озвався я, думаючи про дівчину з карими очима.

За півгодини я вже їхав на Готенштрасе.

Я не дивився на план міста, орієнтувався по башті з антеною. Та мене чекало розчарування: велика будівля не мала нічого спільного з «Хуке і Шпетверт». Вона знаходилася на Вікінгштрасе, там була фабрика електроприладів.

Щоб попасти на Готенштрасе, довелося проїхати далі. Це була маленька вуличка поблизу автостради, що закінчувалася комплексом широких, приземкуватих споруд. Контора, майстерні, гаражі. Все це належало «Хуке і Шпетверт».

Стоянка перед конторою була забита вщерть, і я залишив машину в завулку. Саме у цей момент з вузьких воріт гаража виповзала вантажна машина з двома причепами — автопоїзд для далеких перевезень. Людина у форменому кашкеті стояла посеред вулиці і диригувала виїздом цього чудовиська.

Я вмить оцінив ситуацію: в прохідній нікого не було. І коли останній причеп викотився з воріт, прослизнув у двір. Тут стояли вантажні машини. Люди в синіх комбінезонах ходили навколо, брязкали інструментами, перегукувалися. Ніхто не звертав на мене уваги.

За першим подвір'ям я побачив друге. Тут на помостах стояли таксомотори. Струмені води били по кузовах, розлітаючись бризками. Навкруги шипіло й тріщало. По асфальту стікали брудні струмки. Я влетів у мазутну калюжу, відскочив убік і наштовхнувся на якусь перепону.

— Обережно! — гримнув фельдфебельський голос і примирливо додав: — Ідіот!

— Тердонк! — відповів я. — Дужо приємно.

Перешкода виявилася чоловіком з бичачою шиєю і червоною пикою. Він потирав гомілку, люто дивився на мене і сопів.

— Чого вам тут треба?

— Хочу взяти напрокат авто.

— Так це ж не тут! — ревонув він. — Прокат оформлюють у конторі. Кімната сім.

— Звідти один чоловік послав мене сюди, — наполягав я.

— Котрий?

— В окулярах. Я хочу спочатку вибрати машину.

При цьому я дивився на червонопикого віддано і щиро, сподіваючись, що в сьомій кімнаті знайдеться-таки чоловік в окулярах. Фізіономія грубаня пом'якшала.

— Ось я розповім усе Пайкусу, — пробурмотів він. — Ось я скажу… Вони там, у конторі, гадають, що все так просто! А коли ви впадете у яму або забрудните свій костюмчик, то винний буду я. Ну, гаразд. Ідіть у третій двір, я зараз туди прийду.

Він ще раз потер гомілку, кинув на мене лютий погляд і, накульгуючи, зник за дверима гаража. Я ж протиснувся поміж двома «рено», переступив через шланг, перестрибнув калюжу і опинився у третьому дворі.

Він був менший за перші два і здавався тихим і порожнім. Лише вздовж проїзду стояла низка «фольксвагенів». Світло відбивалося від їхніх лакованих кузовів. Два слюсарі прокотили до оглядової ями «мерседес»: вони були тут єдиними живими істотами. На протилежному боці двору тяглася довга шеренга гаражів. Деякі двері були відчинені, і звідти дивилися погаслими очима фар автомобілі. Ніхто не помічав мене.

Я швидко попрямував до гаражів і почав заглядати в кожен з них. Всередині панували прохолодні сутінки. Перегородок не було, замість них — білі смуги на асфальті. Тхнуло бензином і гумою. Одразу ж я побачив сірий «ситроєн» з чорним дахом, хоча він стояв у далекому кутку, майже зовсім затулений «оппель-капітаном»: виглядав лише плескатий, потворний радіатор.

Крім мене, в гаражі нікого не було. Обидва слюсарі поралися біля «мерседеса» і зовсім не дивилися у мій бік. Очевидно, вони взагалі мене не помітили.

За мить я вже стояв біля «ситроєна». Від нього йшов слабкий запах гуми. Я прочитав номер: ДІБ-625.

Тепер можна було б і піти. Але я не пішов. Такого шансу я не матиму ніколи. Потягнув за ручку, вона легко піддалася, і дверцята із скрипом відчинилися. Миттю прослизнув усередину і почав обшукувати салон.

Біля задньої шибки лежала згорнута французька газета. Квапливо переглянув її — нічого цікавого. Роздратовано жбурнув назад. У відділенні для інструментів знайшов замаслені ганчірки, свічки запалювання, гайковий ключ і кілька автомобільних карт. Передивився їх одну по одній: всі вони були старі, потерті, лише остання з них — карта шляхів Франції — здалася мені новішою. Друкованими літерами на ній було дбайливо виведено прізвище власника: «К. Наеглі».

Якусь секунду я нерішуче тримав її в руках, потім розгорнув. Деякі квадрати карти були бруднішими за інші: очевидно, цікавили власника частіше. Особливо північне узбережжя Франції. Під одною з назв виднілася риска, прокреслена нігтем. Наблизивши карту до самих очей, я розібрав дрібний напис: «Дом». Згідно з поясненнями до карти це було невелике містечко, яке налічувало не більше двох тисяч жителів. Прочитав назву ще раз. Вона мені нічого не говорила.