Віктор Тимчук: Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— П’ятеро нас було в батька: два брати і три сестри. Землі ж мали чотири десятини. Мені, найменшій, припадало півдесятини. Ці клаптики розкидані були у дванадцяти місцях. На кожному навіть жати удвох було тісно… У двадцять дев’ятому до колгоспу вступили. Коней поприводили, вози стягли. Усуспільнили одноосібне майно. У клуні склад створили з борін, плугів та іншого реманенту. А вночі хтось підпалив клуню. Важко починався колгосп… Кожна нова людина потрібна була для артілі, як повітря. Хіба я цього не розуміла? А брат мій Левко — він з активістами водився — приходить якось, так схвильовано: «Людо, ти віриш у колгосп?» — «Коб не вірила, не пішла». —«Ланку згуртуєш? Таку, щоб прикладом у труді була». Не знаю, що казати. Розгубилася. Тої пори була я ще молода. І радісно стало, що таку честь мені довіряють, і боязко, бо не знала, що то за робота ланкової. Довго обмірковувала Левкові слова, а тоді наважилась. І вранці по найближчих подругах пішла. Так і так, кажу, дівчата, давайте працювати гуртом. Разом у поле, разом з поля… Вагалися, але послухали, бо жили зі мною душа в душу. Виділило нам правління плантацію. І почали ми… Носили пеленами з дому попіл, курячий послід, та добрив все ж не вистачало. Та й труд важкий був: руками ж бо все робили — тоді ще ми не знали, що таке механізована обробка цукрових буряків. Урожаї низькі одержували. Тепер інша річ.

…Минула година, а може, й дві, а ланкова все не покидала поля.

— Признаюся, скучила за оцим усім, — роздивлялась навкруги. — Бурти, рілля, старе бадилля. Що тут особливого, здавалося б, а тягне сюди.

«Мати наша хліборобська, безсмертна мати», — думав я про цю жінку і про тисячі інших, таких, як вона, на чиїх мозолях, здається, тримаються і мир, і світ, і люди, і земля.

Для неї поле — то і сім’я, й діти, і любов; то робота і спочинок; то свята й будні; то надія й все — довге, як нива, життя.

Я скинув капелюх і подумки благоговійно схилився до її ніг.

«Саме про таких людей і треба нам, журналістам, писати», — подумав я. Зрештою ми знову сіли в машину. Загув мотор. Дві мережки з-під коліс потягнулися по сирому грунті.

Веселка згасла, та вмита рясним дощем земля запиналася шовком сонячних променів і грала-вигравала бадьорими гамами соковитих барв.

Останній дзвінок.

В аудиторії гасла, плакати, розвішані стрічки — творіння наших художників і словесників.

«Ви безсоромно молоді і вже — журналісти! М.П.Прохоренко».

«Готую новий спецкурс. Привіз із Ленінграда два пуди літератури. О.О.Нудненький».

«Ми з вами ще зустрінемось на широких ланах стилістики, публіцистики і журналістики. П.П.Барабанний».

«Я певен, ще ви все знаєте, проте, мабуть, все-таки трохи дещо забули. Оцінку поставлю вам авансом. С.М.Береговий».

«Може, паче чаянія, вам щось і запам’яталося за п’ять років. Ю.П.Пустовар».

«Прослухали курс наук, значить, кінець. Ректор».

А ось і сам ректор заходить. Оплески. Оркестр самодіяльного ансамблю грає туш.

До мене схиляється Віталій Гайдук:

— У житті кожної людини буває мить, яку вона чекає з особливим нетерпінням, а потім сумує, що вона вже настала. Оце та мить…

Варя, що сидить поруч, шепоче:

— Крилатику! Скажи: як ми з тобою прощатимемося? Ні, ми не прощатимемось. Ми лише мовимо: до побачення. А все буде так, як є: ти писатимеш мені, я — тобі. Домовились?

— Не тобі, а вам уже. Щоб не було ревнощів, — показую очима на Віталія.

У неї в зіницях тріпоче тривога: а раптом цього не станеться, чого вона жадає і що ось-ось має здійснитися.

— Ні, мені. Правда, — поспішає вона. — Я, може, багато беру на себе, але для мене ти справжній друг. І я б хотіла, щоб і ти відчував до мене те саме.

Ми вже живемо в новому світі. А з того, минулого, долітає лише голос ректора:

— …Ще півроку ви набуватимете мудрості в рідній альма-матер. Потім понесете її на свої поля діяльності, як сівачі на сівбу добірне зерно. Що вам сказати на дорогу? Ви ступаєте на важку путь журналіста. Беріть із собою назавжди мужність, стійкість, високі почуття партійності, уміння ніколи не кривити душею… Ви мусите пам’ятати, що є спадкоємцями ленінської гвардії публіцистів — Луначарського і Воровського, послідовниками Кольцова і Галана, Лідіна і Горбатова… Приймаючи їхню естафету, не жалійте себе, будьте чесними, сміливими бійцями партійної журналістики… Скрізь і всюди працюйте так, щоб прапор землі нашої і ленінських ідей освітлювали дорогу людям усієї планети!.. Ні пуху вам, ні пера!

Ми переживаємо свято.