Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

На цьому «мемуари» обривались.

— Що ж було далі, діду? — запитав я цілком серйозно: автор був по-дитячому щирий у своїх писаннях. Він не належав ні до графоманів, ні до тих пенсіонерів, що раптом на старості літ зажадали літературної слави.

— Далі? — дід задоволено пригладив лисувату голову. — А ви, синки, надрукуйте це, а далі я опишу все життя… Ви так і помітьте: далі буде…

Володимир моргає, сміється. Ну, мовляв, пожинай посів свого «Слова». Натомість вирішив допомогти мені:

— Такого ми не можемо вмістити на сторінках. Для газети це не годиться.

— Чому? Я написав правду.

— Правда, казав Горький, вона — сіренька.

— Як це — сіренька? — наїжачився дід.

— Ну, те, — почав пояснювати Володимир, — що для вас було правдою, для інших може не було нею. Хто, наприклад, повірить, що собаки від вас повтікали?

— Але ж повтікали! — скипів дід. — Я не брешу! Це трапилось зі мною, — він став божитися.

Володимир ще довго тлумачив дідові про жанри, специфіку газетної творчості тощо, бо матеріал стосувався його відділу.

Чи напише дід свої спомини до кінця? У газеті ж із словами «далі буде» він їх не побачить. А якщо й побачить, то вони будуть так прилизані та випрасовані якимсь Пироженком чи Білокрилом, що й сам дід ні їх, ні себе не впізнає.

Дощ мрячить, і сонце світить. Тепло не по-осінньому. На небі красивою дугою, наче шия казкового коня, вигнулась над гривами хмар веселка. Які барвисті кольори! Веселка одним кінцем п’є воду з північних обріїв, другим торкається східного крайнеба. А над нею прозорим сяйвом ще одна, ніби в дзеркалі, проступає.

У нас в Засупоївці казали: веселка — на погожину. Ми, дітлахи, дивлячись на небо, вибігали з хат, танцювали, збуджено лементували, що грози вже не буде — веселка в небі. А хто в дитинстві не боявся грози?

Райдуга підфарбовує верхівки дерев — вони ніби вмочені в яскраві барви пензлі, недбало кинуті художником у велетенську вазу, — підсвічує дахи будинків, настовбурчені шапки солом’яних ожередів…

Автомашина мчить лисніючим шосе назустріч тому кінцеві красивої дуги, що звисає над селом Демидів. У машині, крім шофера і мене, сидить закутана у вовняну шаль огрядна літня жінка, видно лише частину обличчя з блакитними очима під розлогими русими бровами, крупний ніс із родимкою та пошерхлі губи.

— По-моєму, Людмило Симонівно, природа вас з одужанням вітає, — промовляє водій у оксамитовому картузі. — І земля, бачите, ніби оживає під райдугою…

— Мо’, й так, — озивається жінка. — Я ж на ній все життя проробила.

Я їду з відомою на Україні ланковою, героїнею праці Людмилою Симонівною Короленко. Мені сказали, що вона виписалася з лікарні. За нею прибула з колгоспу машина. Лікарня — поруч з редакцією. Я зголосився супроводити її до рідного села, а заразом взяти інтерв’ю для газети.

Машина, мабуть, уже бігла крізь володіння демидівського колгоспу, бо жінка раптом повернула голову до водія:

— Заїдемо, Колю, в гості?

— Куди? — не зрозумів той.

— На плантацію.

— Зараз?

— Зараз.

— А може, відпочинете? Ваші жінки без вас упоралися.

— Е, ні, Колю. Заїдьмо. Хоч одним оком зиркну…

Машина звернула з шосе, пішла обніжком лісосмуги, перетнула навпростець ріллю й зупинилася перед заплавою.

Ми вийшли.

— Аж дихати легше стало. Ви чуєте, як пахне навкруги?

Лице ланкової нагадало лице матері. І засвітилось так, як у матері, коли вона зустрічала мене біля рідної хати під час останнього приїзду. Я подумав про свою домівку, а також про те, що для ланкової поле, мабуть, таке ж близьке, як і домівка, і такі ж ніжні почуття пробуджує рідна хата.

— А після війни тут було непрохідне болото. Ми осушили. Тепер це не долина — золоте дно. Не лінуйся тільки рук докласти.

Відблиски веселки лягають на заплаву.

Йдемо вздовж плантації.

— У лікарні багато я передумала. Лежиш, бувало, вночі — не спиться, а в голові спогади, спогади… В’ють гнізда, як прилітні птахи. Старість, кажуть, не радість. Та, повірте, мені не сумно, що вже шістдесят маю. Отак подивлюся на свій шлях й думаю: недарма хліб їла. Всяк доводилось у житті, а все-таки добре, що в колектив, до людей пішла.

Бувають у житті хвилини, особливо в літніх людей, коли хочеться висловити комусь всю душу, поділитися пережитим, найзаповітнішим. Слухати таку розповідь — все одно що читати цікаву книжку. І оцей райдужний осінній день, і запах мокрої поліської землі, і повернення на плантацію — все настроювало Людмилу Симонівну на відвертість.