Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Слово Гончаренку!.. Хай пояснить!..

Нудненький виждав, поки шум трохи стих. Потім сказав кілька фраз про напружену, гостру ідеологічну боротьбу, яка точиться в світі між двома системами, про сучасне міжнародне становище і перейшов до конкретних своїх тез:

— І ось у розпалі цієї боротьби я хочу запитати вас словами Горького: «З ким ви, майстри культури?» З ким ви, товаришу Гончаренко, хочете йти пліч-о-пліч? І чому ви взяли псевдонім Розбишака? Може, поясните?..

— Ну, не буду ж брати я псевдонім — Нудненький…

У залі знову засміялися.

Нудненький зблід. Гальопа стиснув кулаки. І так гнівно подивився, що мені подумалося: коли б його воля та сила, він би цієї миті знищив, зітер Гончаренка в порошок.

Нарешті на трибуну вийшов Гончаренко. Блідий, схвильований. Говорилося йому важко.

— Мене зараз звинувачують в таких гріхах, що єдиною відрадою є думка: добре, що я живу саме в цей час, про який сказав у доповіді Гальопа, що зараз не роки панування культу…

— А що ти знаєш про ті роки? — не витримав Гальопа.

— Я знаю не тільки про ті роки… Я знаю ще й таке Перед війною один, дуже схожий на тебе, Гальопо. районний оратор часто виступав на зборах, нарадах, мітингах, бив себе в груди та кричав, як ти кричиш, високі слова. А німці прийшли — перекинувся до них. старостою став…

— Курсу? — Мусік сидів поруч з Лопухом і не міг пропустити нагоди ущипнути свого сусіда.

— Ну що ти? — сіпнув його невдоволено Лопух, мовляв, як ти можеш так несерйозно поводитись на таких серйозних зборах.

— Поліцейським прихвостнем, — закінчив Гончаренко. — Та я… Та я… Я скаржитимусь… Я за такі аналогії подам на тебе в суд! — зарепетував Гальопа.

— Прошу не перебивати мене, якщо дали слово, — Грицько почекав, поки стало тихо. Далі сказав, що аж ніяк не сподівався, що його рецензія на монографію товариша Нудненького викличе такий гнів факультетського керівника і окремих активістів.

— Так не чинять не тільки комсомольці, а й просто порядні люди.

— То, виходить, комсомольці — непорядні люди? — загострював обстановку Гальопа.

— Ти погано вчив логіку. Я кажу про тих, які не варті цього високого звання.

— Ти краще скажи про листа до міністра!

— О, це вже ближче до істини, — посміхнувся Грицько. — Я й сподівався, що до цього дійде. Саме звідси й треба було танцювати, починати збори, а не так пишно: про честь факультету…

Лист міністру? Це щось нове. Ми нічого не знали. Збори виходили за буденні рамки.

— Що за лист?

— Хтозна.

— Кажи, кажи!

— Та не перебивай. Хай сам скаже!..

— Мені тут дорікали, що я одірвався від колективу. Справді, був час, коли я стояв осторонь. А коли людина дивиться збоку, вона часто помічає більше, ніж ті, що в гурті, вкупі… І я помітив дещо.

— Що саме?

— Ви знаєте, напевне, приклад, що стався в одній з республіканських газет. Приїхала делегація іноземних журналістів. З африканських країн. Редактор, представляючи своїх співробітників, похвалився, що всі вони з вищою освітою, всі закінчили факультет журналістики Славгородського університету, тобто наш факультет. І ось один з гостей питає: «Інгліш, панове?» Мовчанка. «Франсе?» Мовчанка. «Дойч?» Ні пари з вуст. Тоді той Журналіст каже: «А ми всі з середньою освітою…» Цей та й цілий ряд інших фактів — чи вміємо ми друкувати На машинках, стенографувати, до ладу фотографувати — навели мене на думку: нас неправильно готують До роботи в пресі… Хіба той, хто здатен аналітично мислити, не аналізував подумки рівень тих лекцій, які нам читають деякі викладачі? Скільки в них схоластики догматизму, начотництва, проти чого бореться наша партія!

— І ти написав міністрові?

— Написав. І пропонував позбавити нас деяких викладачів…

— Он воно що!

— А вони: честь факультету!..

— Заварили!..

Багато хто, мабуть, був згодний з Гончаренком. Але так відверто не зважувався говорити. І оця відвертість, з одного боку, обурювала, бо ніби розкривала потаємні думки кожного, а з другого — викликала симпатію, підкоряла сміливістю і правдивістю.

Я теж, слухаючи Гончаренка, запитував себе: а чи зміг би я так?

Оцей психологічний стан і народжував двояку реакцію аудиторії: то вона ставала горою за Розбишаку, то готова була, як Гальопа, розтоптати його, знищити.

— …Я написав листа міністрові. Лист повернувся до університету. Мене викликав на розмову товариш Береговий. Він сказав: питання, поставлені мною, якоюсь мірою заслуговують на увагу, звісно, можна позбутися окремих викладачів — тих, про котрих ви написали, та справи на факультеті від цього не зміняться. На факультеті потрібна кардинальна реорганізація…