Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Слушно, — погодився полковник.

Носаківський і Польовий знали про перипетії розслідування. Безумовно, їх стурбувало вбивство одного з товаришів Шейченка. Бухову і Тополюку нетерпеливилося чимшвидше натрапити на слід Кривого, зустрітися з ним віч-на-віч. Свідчення Римми Полякової і Михайла Чикирди викликали занепокоєння і тривогу. Євген остаточно переконався, і смерть Біронського довела — трійцю переслідували. За що?

— Значить, на черзі Апостолов, — роздумливо сказав Носаківський. — Або зводять з ними якісь рахунки, або прибирають як свідків, небажаних, звичайно.

— За розвитком подій — ніби так, — озвався Бухов.

— Треба попередити хлопчину, — порадив Польовий. — Нехай не потикається вечорами на вулицю.

— Зробимо, — пообіцяв Денис.

З отвору висунувся експерт Голосов, махнув рукою. Тополюк вільно, хоча й боком, увійшов усередину й обережно, боячись вдаритися головою, випростався. Очі призвичаїлись до напівтемряви. Під ногами підлога, вимощена червоними квадратними плитками, стіни і склеписта стеля викладені з червоної цегли. Вглибині, кроків за десять від входу, на стіні жовта тьмяна пляма світла і чорні, рухливі тіні постатей. Він упевнено рушив уперед і за кілька секунд вперся в тупик, вірніше — у завал із каміння і землі.

Ліворуч, звідки падало примарне світло, у грубій стіні зяяла велика дірка. Долинали голоси. Зігнувшись, Євген проліз у неї і опинився в доволі просторій, сухій кімнаті. Випростався, оглянув її: до стелі метрів зо два з половиною, стіни цегляні, підлога з чорних плит, у кутку круглий стіл з вигнутими ніжками, справжня софа, чотири крісла, комод. Дерево темне, старе і меблі наче з музею: різьблені ніжки — лев’ячі лапи, грона винограду й листя.

На стіні, напроти стола, прикріплено фару. Кімната густо обклеєна вирізками із журналів: різні групи ансамблів хард-року, спортсменів. На комоді свічник на три свічки у вигляді фігури німфи з піднятими руками, праворуч — гасова лампа, три пляшки з-під шампанського. Під столом акумулятор. Не відчувалося ні задухи, ні запаху плісняви, як у льосі чи підвалі.

— І що ви тут, Іване Петровичу, виявили цікавого? — запитав експерта Носаківський.

— Багато пальчиків і ось це, — він підняв за ріжок целофанову торбину, напхану хутром. — Чоловічі шапки. І ще… — Голосов обвів усіх хитрим поглядом. — Тайник. А де він, га?

— Ну-ну, Іване Петровичу, не примушуйте нас обстукувати стіни і повзати по підлозі, — посміхнувся Польовий.

— А ви коло нього стоїте, — сказав експерт і, ступивши до полковника, підняв дротиком у підлозі плитку.

Справді тайник: акуратно видовбана яма сантиметрів п’ятдесят завглибшки. Порожня, тільки на земляному дні відбиток кружальця.

Тополюк здогадувався, що вони виявили таємне пристанище Шейченка, Біронського і Апостолова. Але як ті натрапили на цю давню схованку? Що в тому коричневому зошиті, знайденому під паском у Біронського? Чи не за ним він приходив? І саме після похорону і допиту.

Невдовзі вони вибралися надвір. Євген примружився від сліпучого сонячного світла.

— Тут ніхто не вештався? — звернувся Польовий до Власенка, що сам залишався на варті.

— Ніхто.

Вони ретельно припасували брилу черепашнику до отвору.

— Іване Петровичу, коли дасте нам результати? — запитав експерта Бухов.

— До 18.00, проте не всі. У мене нема зразка почерку Шейченка.

— Дістанемо.

Стежкою рушили до машин. Попереду, між стовбурами дубів, замиготіла постать — біла майка, сині штани, скуйовджене волосся. Чоловік біг спотикаючись. Батько Біронського. Євген зціпив зуби. Хто йому сказав?

— Та жінка впізнала Ігоря, — пошепки мовив слідчий.

— Де він?!. Де?!. — закричав Біронський, дивлячись безтямними очима, і, знесилено вчепившись у стовбур, у відчаї запричитав: — Ні, неправда, неправда… Він живий, живий наш Ігорок…

Бухов залишився з ним.

Того дня трапилося ще кілька подій.

Передусім Тополюк навідався до Апостолова. Оскільки була ще тільки восьма, сподівався застати Аркадія вдома.

У дворі полюднішало. Мешканці поспішали на роботу, вели, несли і везли у візочках заспану малечу до дитсадків.

Відразу в під’їзді Євген почув музику. Чим вище підіймався, тим вона голоснішала. Знайома мелодія і голоси. Атож, ансамбль «Кісс» і несамовитий Пол Стенлі. Напевне, Аркадій увімкнув магнітофон на повну потужність. Ось і четвертий поверх, двері квартири № 57. Крізь них рвався хард-рок. Євген не заздрив сусідам Дпостолових.