Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Біля під’їзду гуртожитку стояв «Москвич». Вони рушили на проспект Миру. З важким людським горем невдовзі доведеться їм зіткнутися, і намагалися не думати про нього. Пусте: обманювали самих себе, позаяк тривожне очікування зустрічі з матір’ю Віталія не щезало. Воно сиділо у них в душі, мов наляканий птах у гнізді, щомиті готове зринути стримуваним розпачливим співчуттям. Хай йому грець! Євген досі не міг змиритися з чужою бідою.

Поминули старий цвинтар, обгороджений невисоким парканом із сірих плит, де торік наркомани у фамільному склепі купця Гавури влаштували собі «малину». Тоді вони з Буховим добряче попрацювали і надвечір знайшли і затримали їх. За чотири роки, відколи перевели Євгена в обласний центр, у нього з’явилися тут особисті пам’ятні місця, пов’язані з розшуком і різними справами, небезпечними зустрічами і засідками.

Ось і критий ринок «Колос», платна автостоянка й перші будинки проспекту Миру. Бухов повернув «Москвич» у двір.

— Зараз почнеться… — зітхнув.

На сходах Євген мимохідь подивився на стіну, на місце, де намальоване таємниче R, пронизане ламаною блискавкою. Знака не було! Замість нього — сіра пляма штукатурки. Очевидно, хтось його зішкріб.

— Денисе, ти помітив?

— Що? — слідчий озирнувся спиняючись. Тополюк показав на сіру пляму. Бухов здивовано звів брови — Хм. Чия ж це робота? Прибиральниці? Бірона з Апостолом?

— Можливо, їхня. Наче замітають сліди. Чого вони злякалися? Нагінки за ламану блискавку?

— Сумніваюсь, — неголосно відповів Денис. — R і рейдери… Напевне за тим щось криється. Чи знищені знаки на їхніх партах, у решті під’їздів?

Дісталися майданчика п’ятого поверху. Тихо. Слідчий тільки підніс руку до дзвінка квартири № 45 — і відчинилися двері, мовби за ними стежили у вічко. В коридорі стояла медсестра Лашко, заплакана, зодягнута в чорні спідницю і блузку.

— Заходьте. Я вас бачила з балкона, — мовила тремтячим, уривчастим голосом.

Вони мовчки привіталися з нею.

— Як почувається Віра Михайлівна? — запитав слідчий.

— Тримається… на ліках. Я попередила її про ваш прихід.

— Спасибі, Людмило Гнатівно, — подякував їй Бухов.

— Ще хтось є у квартирі? — поцікавився Тополюк.

— Співробітниця Віри Михайлівни — Марія Тарасівна, — Лашко сумно дивилася на них, склавши руки на грудях. — Приходили вчителі, учні зі школи…

Вони ступили до вітальні несміливо, наче у чомусь завинили. Небіжчика не було, але Євген підсвідомо відчував його присутність. На дивані, на якому лежала біла прим’ята подушка, сиділо дві жінки. Євген відразу здогадався, хто з них Шейченко: по очах, переповнених відчаєм і невимовною тугою, по губах, зсудомлених скорботою, і мовби неживих руках, що покоїлись у пелені чорної сукні. Та й уся її постать ніби здрібніла, ніби мати прагла стати маленькою.

— Товариші з прокуратури й міліції, — відрекомендувала їх Лашко. — Я вам казала про них, Віро Михайлівно.

Шейченко змученими очима поглянула на них, ворухнула сухими губами. Євген оглянув вітальню: сервант, трюмо, завішене чорною хустиною, зупинений настільний годинник, шафа, стіл і стільці, телевізор… Ліворуч, за сірими лляними портьєрами, вигаптуваними соковитими квітами, біліли двері до сусідньої кімнати. О, велике фото: батько, мати і посередині син — Віталик, у матросці, очі широко розплющені від подиву. Йому років сім — вісім.

— Віро Михайлівно, вибачте, але нам необхідно побалакати з вами, — прохально звернувся до Шейченко Бухов, теж безпомилково визначивши матір Віталія. — Така у нас робота.

— Я розумію, — ледь чутно сказала вона. — Ви сідайте.

Бухов явно не наважувався розпочати розмову. Усім було нелегко. Не скоро в цій хаті розвіється смуток, та і чи взагалі розвіється.

Поволі, слово за словом, обережно, не викликаючи у Шейченко ніякої підозри, Бухов і Тополюк розпитали її про друзів і товаришів сина, куди він ходив, з ким зустрічався, як вчився і поводився, чи не здибала вона кривого на ногу з ціпком хлопця, високого, чорнявого; скільки давала грошей Віталію, чи не було у нього недоброзичливців.

Згадуючи сина, Шейченко ніби забувала про його загибель і говорила мов про живого. її очі сухо блищали, і вона не зводила погляду з фотокартки.

— Віро Михайлівно, Віталій часом не отримував листів, телеграм, листівок? — запитав слідчий.

— Ні. І від кого? Може, коли я на роботі…

— А він не залишив записки?

— Записки? — Шейченко важко глянула на Дениса. — Якої? І навіщо йому писати? Кому?