Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Він перечитав, поклав папірець на стіл, сів.

— Давай свою робочу версію, — попросив.

— Шейченко торік восени десь роздобув золоті імперіали, знайшов кому продавати — сивий чоловік, — почав Євген ділитися своїми припущеннями. — Ось звідки у нього гроші на кафе, магнітофон і брошку. Проте скупник злякався, що Віталій викаже його або наведе міліцію, і вірішив прибрати юнака, може, придбавши останнього імперіала… От і підіслав Кривого, і той… Вірогідно? Збігається з твоєю версією?

— Цілком. Мені це теж спало на думку, — погодився слідчий.

— Однак не доберу, яким чином Кривий скинув Шейченка, — признався Тополюк. — Спортсмен, не боявся висоти… І від підвіконня до підлоги сантиметрів сто п’ятдесят — сто сімдесят.

— Слухай, Євгене, я докладно розпитав Римму, як сидів Шейченко, — Бухов несподівано скупо усміхнувся. — Сидів, мов на спортивному коні, лише ліва нога спущена в коридор, і лівою рукою тримався за стіну над головою. Підвіконня там широке. Скинути людину нелегко в такому положенні. Переконався: сьогодні сам сидів на підвіконні, правда, на другому поверсі.

— І тебе ніхто не бачив з вулиці?

— А я експериментував у кабінеті помічника з вікнами у двір.

Молодець Денис. А він не здогадався спробувати. Євген уявив Шейченка: ліва нога над батареєю опалення, ліва рука піднята над головою… Стривай, саме на лівому боці сорочки чорна смуга і на тому місці на тілі садно…

— Ти зараз Євгене, міркував над чорною смугою.

— Вгадав. А звідки вона взялася?

— Досі загадка, — розвів руками Бухов. — На шляху від рогу будинку до підвіконня ніде ніякої сажі, щоб забруднитись.

— Знаєш, Денисе, у мене іноді з являється дивне почуття: ніби ми займаємось не нещасним випадком, а прискіпливо шукаємо доказів убивства. Чого б це? — стенув плечима Євген. — Мовби шиємо справу білими нитками.

— Бо тобі шкода Віталія, напівсироти, його матері, і раптом починають спливати різні підозрілі факти й непривабливі вчинки загиблого, — пояснив слідчий. — Звичайно, підтвердити, що стався нещасний випадок, неважко. Втім, навіть коли б не було чорної смуги і золотого імперіала, залишилося б запитання: чому Шейченко опинився в чужому будинку? І з’явилася б Римма Полякова, й потяглася б ниточка…

Тополюк не заперечив. Бухов точно визначив причину його сумнівів. Вони багато гарного чули про Віталія і його друзів. І несподівано під час розслідування за зовнішніми ознаками нещасного випадку проглянув злочин, а образ небіжчика, двох його однокласників тьмянішав… Гірко. їм лише по сімнадцять років. Євген задивився у розчинене вікно. У гіллі каштана, серед молодого листя, безжурно стрибали і цвірінькали горобці. Гадав, чи не поламається їхня робоча версія. Досвід підказував: змін і доповнень у наступні дні не бракуватиме.

— Тепер, Денисе, нам залишилося відповісти на кілька головних запитань. І тоді, можливо, справі кінець.

— На які саме? — слідчий потягся до стола й взяв з-під паперів золоту брошку-вітрильник, помилувався нею. — Ну-ну, я слухаю.

— Де взяв імперіал Шейх? Хто Кривий і Сивий? Останніх слід розшукати, — додав Євген.

— Стержневі питання і взаємопов’язані. Кривий, мабуть, місцевий: добре знає житловий масив, — вголос міркував Бухов. — А от Сивий… Насторожує, що він не з’являвся в залі кафе. Чому? Зайва обережність: не потрапляти на очі друзям Шейченка?

— Мабуть… — Тополюк поглядав на брошку, сяючу в пальцях Дениса. Справжній мистецький витвір: маленький, стрімкий люгер під трьома рейковими вітрилами.

— Вилучив у Римми?

— Вона боїться тримати її вдома, щоб не знайшли батьки. Коштовна річ.

Йому теж закортіло взяти брошку в руки.

— Дай погляну.

Легенька — грамів чотири золота. На зворотному боці защіпка. Євген придивився до вітрил.

— Де твоя лупа?

— А що там? — нахилився до нього слідчий.

Під лупою на кожному вітрилі оперуповноважений виразно побачив вирізблені чимось гострим три літери — В, І і Т. Денис й собі подивився.

— «ВІТ», — прочитав. — Хм, а я не помітив. Маєш гострий зір.

— Напевне, скорочено «Віталій», — сказав Тополюк.

— Другий, за імперіалом, речовий доказ, — зауважив Бухов. — Ще й з автографом.

— Ось ознайомся, — слідчий подав Тополюку грубу теку. — Пам’ятаєш, я казав, що прізвище Біронський мені наче знайоме?

— Казав.

На теці напис: «Про золоті зливки». Євген почав гортати сторінки. її суть: двоє молодиків з вищою освітою — інженер і хімік — скуповували позолочені корпуси годинників і виплавляли з них коштовний метал. Здавалося б, якісь міліграми… Однак, буваючи у відрядженнях в різних містах, вони придбали велику кількість корпусів і виплавили таким чином близько кілограма золота, продали його спекулянтам і махінаторам.