Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Римма зітхнула, поправила окуляри. Чорна оправа їй не личила — робила старшою і суворішою.

— У школі нічого особливого… — стенула плечима й почала накручувати на палець хустинку. — Викликали до дошки, пояснювали новий матеріал, викаблучувався Мазун, але не дуже — боявся ШАБи.

— Кого-кого? — Євгена зацікавило екзотичне ім’я.

— ШАБи. А-а… — Римма зніяковіло усміхнулась. — Ша — Шейх, А — Апостол, Бе — Бірон. ШАБ — абревіатура їхніх прізвиськ. Після уроків я трохи затрималась у класі — розв’язувала Славкові Нечаю приклади з алгебри, а потім разом пішли додому. Славко ще здалеку помітив біля мого будинку Апостола і Бірона, попередив мене. Як мені не хотілося йти додому! Вже знала, що Шейх… У мене завжди стискалося серце, коли він сидів на підвіконні, — вона замовкла, гамуючи хвилювання, і кінчик її обов’язаного хустинкою пальця почервонів — скидався на дзьоба якогось птаха.

А Євген подумки відзначив: Апостол і Бірон знаходились біля будинку № 19 і, мабуть, бачили Шейха на підвіконні, бачили, як він… У такому випадку можна позаздрити їхній витримці і зробити висновок: вони завбачливо змовились не зізнаватися, що були свідками події. «Похвально» для друзів.

— Славко не проводжав мене до під’їзду, — заговорила Римма, і в її голосі забриніли розпачливі нотки. Євген зрозумів: зараз переповість головне. — Я відправила його додому. Хай не зустрічається з Біроном і Апостолом. Вони часто зло кепкували над Славком… Порівнялася з ними. Бірон глузливо вклонився мені й сказав: «Джульєтто, а де твій Ромео?» Ромео — на Славка. Проминула їх, мов то не до мене… Глянула на вікно — Шейх махає рукою… Подумала: боже, коли ж це скінчиться?! А Віталій співав під Пола Стенлі. На лавці нікого з сусідів — не довелося червоніти, і я збігла на ганок, далі у під’їзд і тут почула «ма!..», і щось гупнуло на дашок… У мене ледве не вискочило серце… — Римма притисла долоню до грудей. Потяглася до склянки — її рука тремтіла, і зуби дрібно цокотіли об скло, пила маленькими ковтками.

Напевно, Поляковій подобався Славко Нечай, тому, запобігаючи його приниженню, дівчина відправила його додому. Мабуть, трійця добряче збиткувалась з Нечая, а дати відсіч він не міг — дзюдоїсти. Безперечно, для Славка вони не були навіть товаришами, коли не гірше. По півдня в одному приміщенні. Всі умови для постійного цькування: глузи, кпини, різні капості… Може бути, що й погрожували йому. Отож у Нечая накопичувалася злість. Слід з ним побалакати, вирішив оперуповноважений.

— Пробачте, мені нелегко згадувати, — тихо мовила Полякова, уникаючи Євгенового погляду.

— Я вас розумію.

— Мені постійно чується його крик…

Хвилини збігали у мовчанні. Вже за десять дев’ята. І Тополюк запитав Римму:

— А далі? Ви вбігли до під’їзду…

— Я зараз… — дівчина перевела подих, мовби набираючись рішучості, і неквапливо почала: — Ліфт чомусь не працював. Підіймалася сходами. Проклинала його недолугі жарти. Дісталася четвертого поверху — Віталія у вікні не було. Подумала: зліз і сховався на п’ятому, щоб дужче пограти мені на нервах. Але мене ніби щось підштовхнуло до радіатора, і я стала на нього, визирнула… Ох, який жах!.. — заплющила очі, захиталась, прошепотіла знеможено: — Через мене… через мене… Коли б погодилась, він би не сідав, не лякав…

— Не через вас, Риммо, вашої вини тут нема, — лагідно заперечив Євген. — А де Віталій подів свого «дипломата»?

— Бірон тримав обидва.

Значить, Біронський і Апостолов бачили падіння товариша і боягузливо втекли з місця події. Факт доведений. Розбрелися по домівках і сиділи, наче кроти, ані пари з вуст. Чому? Дивно: Бірон взяв із собою «дипломат» Шейха, не викинув, мабуть, не додумався або не сподівався, що цією справою займуться прокуратура і міліція. Отож не сподівався.

— Риммо, ви не знаєте, у Віталія чи… Як їх? Ага, у ШАБи нема кульгавого товариша, знайомого?

— Кульгавого… — замислено повторила дівчина. — Ні, нема… Стривайте, кульгавого хлопця я зустріла на сходах.

— Коли? Де? — зачувши це, Тополюк ледве не схопився на рівні.

— Вчора, коли підіймалась, а Віталій…

Євгенові перехопило подих. Невже Кривий? Той?

— Який він з себе? — якомога спокійніше запитав, щоб не виказати хвилювання.

— Високий, старший за ШАБ, чорнявий, з сірим ціпком.

Високий, чорнявий… Євген відхилився на бильце стільця. Зовнішні прикмети збігались із показаннями матері Аркадія (бачила напроти школи і в дубовому гаю), сусідки Римми — Ольги Кирилівни (біля бочки з квасом). І ось — в день падіння, ні — у хвилину падіння Віталія Кривий знаходився поруч — у під’їзді будинку № 19.