Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Тополюк торкнув двері кабінету — замкнуті. Отже, його колеги — Олега Даревича — не було, мабуть, сидів у засідці на Клешню, який позавчора пограбував таксиста. Жестом запросив дівчину до кімнати, показав на стілець біля стола.

— Прошу.

Сів напроти неї, крадькома глипнув на годинник — 8.30. Добре, що поспішив, як відчував. А могла б не дочекатися його Полякова. Хм, не пішла до школи. З чим завітала? Чи допоможе слідству?

— Він через мене… — приречено, з болем знову повторила Римма. — Через мене… — і, затуливши обличчя долонями, глухо мовила: — Бо я не хотіла… — не стримавшись, схлипнула і заплакала: викотились з-під долонь сльози, закрапали на комірець.

Євген підвівся, налив у склянку води, поставив біля Полякової.

— Випийте, і вам зробиться легше, — співчутливо порадив.

Йому було шкода дівчини. В чому звинувачувала себе? У смерті Віталія? «Через мене…» Чого «не хотіла»? Тополюк не поспішав розпочинати розмову, чекав, поки вгамується. Підійшов до вікна, щоб не бентежити її. Навпроти, в торговельних залах універмагу, метушилися продавці в бежевих халатах — готувалися до роботи: розкладали товар по полицях, чіпляли на вішалки, розвозили по секціях у візках…

У шибці побачив: Римма спрагло, здригаючись, випила воду, зняла окуляри, повільно витерла їх хусткою, схлипнула, підперла скроню кулачком й відчуженим поглядом втупилась у стіну… А час збігає… Минуло п’ять хвилин її заціпеніння. Євген знав: деякі люди після збудження, потрясіння наче ціпеніли, заклякали в одній позі. Одначе не міг чекати, поки Полякова заспокоїться.

— Риммо, ви мене чуєте? — звернувся до дівчини.

Вона кивнула.

— Вас послали батьки?

— Ні, я сама. Я була вдома, коли ви до Ольги Кирилівни… Чула з коридора… — безвиразно, мовби автомат, відповіла.

— Чому ж нам не відчинили?

— Мені було… дуже погано. Я вчилася з Віталієм з першого класу. Він… він… — Римма затнулась і сором’язливо відвернулася.

У Євгена багато до неї запитань, але відчував — не слід квапитись. Бачив: дівчина сама все розповість, бо важко їй і кортить перед кимось відкрити душу, висповідатись. Він опустився на стілець. Намагався не дивитися на Римму, щоб не тривожилась. Хай оговтається, заспокоїться, збереться на думці, а тоді вже він і попросить розповісти докладніше про Шейченка, про стосунки між ними. І ті кілька хвилин мовчання, доки вона заговорила, видалися нескінченними.

— Віталій переслідував мене, — нарешті мовила Римма, не підводячи голови, крутячи в руках окуляри. — Хотів зі мною дружити, а я ні.

— Пробачте, чому?

— Він… він жорстокий. Якось я пішла на змагання і бачила його поєдинок. Суперник виявився слабкішим за Віталія, а він продемонстрував на ньому всі прийоми.

— У спорті це трапляється — набирають очки, — пояснив їй Тополюк.

— Але ж він переміг його під кінець «чисто», — заперечила дівчина. — Жорстокий: кинув того хлопця сторч головою. Потім лікар обмацував йому шийні хребці.

— Дзюдо — жорстка боротьба, — зауважив Євген. — А відколи Віталій почав переслідувати вас?

— З Восьмого березня. У нас був шкільний «вогник», і він запрошував мене на танці, провів додому, говорив про тренування, про свої виступи на республіканських змаганнях, про музику. Боже, про одне й те ж торочив, торочив… Нудь. Прощаючись, бовкнув: «Від сьогодні — ми дружимо». Я гукнула «ні!» і вбігла у під’їзд, — Римма начепила окуляри й відразу посуворішала.

— І часто Шейченко сидів на підвіконні?

— Часто. Віддасть «дипломата» своїм ад’ютантам — і до мого будинку, раніше за мене. Іду — вже сидить. Лякав, що стрибне, коли не погоджуся, — дівчина заплющилась і з відчаєм похитала головою. — Що я пережила… Одного разу, тільки ступила на ганок, чую страшний зойк і важке бухкання на дашок… Мені підломилися ноги, і я сіла, зомліла…

— Невже стрибнув? — недовірливо запитав Тополюк.

— Кинув целофанову торбину, напхану газетами і камінцями, — Римма розплющила очі, примружилась на капітана, закліпавши повіками, ніби щось згадувала.

Євген уявив, як це відбувалось, і в ньому ворухнулась неприязнь до Шейченка. Від такого жарту можна не лише втратити свідомість, а й посивіти.

— Розкажіть про вчорашній день. Почніть зі школи, — попросив дівчину.

Не бажав коментувати «експеримент» з киданням торби. Хай він залишиться на совісті загиблого. Далебі мертві не соромляться, не каються, не виправляють своїх помилок і не вибачаються. їхні вчинки, ніби відливки з металу, застигають надовго у пам’яті голим фактом. Справжня правда про небіжчиків — тільки у пам’яті, де ні красномовства, ні прикрашання.