Вільям Айріш - Строк минає на світанку

Вона присіла біля трупа, взяла гаманець і стала перебирати картки. Тоді швидко підвела голову.

— Ну от, я ж казала! Гоумз — це його маклер. Ось подивіться.

Квін підійшов до неї, усе ще тримаючи в руці чек.

— Дивно. Я не вельми знаюся на таких речах, але мені здається, що звичайно клієнти дають чеки своїм маклерам, а не навпаки. Та ще й такий чек, якого не приймають до оплати.

— Значить, була якась причина. Цей Гоумз міг привласнити акції, що їх мав пустити в обіг для Грейвза, а той несподівано зажадав од нього звіту, і він, аби затягти час, дав йому цей чек. А коли чек повернули з банку і Грейвз пристрашив його судом…

— А адреса на картці є?

— Ні, тільки назва контори.

— Ну, й це добре. Я його відшукаю. — Квін підтяг пояса. — Ходімо. Ви можете йти на автобусну станцію і дожидати мене там.

Вона не зрушила з місця. Він спитав:

— Адже ви згодні, що це був Гоумз?

— Ні, — на превеликий його подив відказала Руді. — Ні, не згодна. Я й тепер вважаю, що це вчинила жінка з ресторану.

Він помахав чеком їй перед очима.

— Але чому? Ми ж знайшли оце.

— З кількох причин. Насамперед, якщо Гоумз і справді вбив його, то тільки задля того, аби забрати чек. Хіба не так? Ну, а якщо він уже вчинив убивство через цей чек, то шукав би його, аж поки б знайшов, бо розумів, що це певний слід, який приведе до нього.

— А що, як він шукав і не міг знайти?

— Але ж ви знайшли? — тільки й сказала вона. — І ще одне наводить мене на думку, що остання тут була жінка. Я знаю, ви будете з мене сміятись, але… Грейвз був у смокінгу, коли його вбили.

— Та ну ж бо, Руді… — заперечив він.

— Я ж казала, що ви не схочете на це зважити. А от у мене чогось склалося враження, що він не міг приймати жінку, хай би навіть і шантажистку, абияк одягнений. Не такий він був чоловік, мені здається. Якби останній був Гоумз, ми знайшли б господаря або в жилеті, або ж і в сорочці. Так мені здається, і я навіть не пробую вас переконати. Просто інтуїція підказує. І я певна, що маю слушність: остання тут була жінка.

Обоє трохи помовчали, тоді Квін невесело засміявся:

— То не було жодних слідів, а то аж занадто!

— Нам треба розділитися, часу в нас зовсім обмаль. Один із них — злочинець, другий — ні. Ми не маємо права помилитися. Треба вгадати з першого разу. Через те й не можемо піти спочатку одним слідом, а тоді —другим.

— Це вчинив Гоумз! Більше ніхто не міг. Усе говорить за те, що це він!

— Так, Гоумз мав досить підстав застрелити Грейвза, — погодилася вона. — Цілком досить. Але ми навіть не знаємо напевне, чи він був тут сьогодні… Тепер щодо жінки. Грейвз одержав від неї записку, де сказано, що вона прийде сюди. І тут справді була жінка. Та чи можна твердити, що це та сама жінка? А може, якась інша?.. Чоловік на прізвище Гоумз дав йому чек, і той чек повернуто з банку. 1 якийсь чоловік був тут цієї ночі, сперечався з ним, жував сигару. А може, це також різні люди?

— Ну от, тепер уже, виходить, четверо.

— Ні, так само двоє: один для вас, один — для мене. Я піду за жінкою, а ви — за чоловіком. А за чверть до шостої ми повинні вернутися сюди.

Згасло світло, і темрява сховала труп. Вони спустилися вниз.

— До зустрічі, Квіне, — тільки й мовила вона, спинившись поряд нього у темному вестибюлі.

Кілька хвилин вона стояла перед дверима, щоб не йти слідом за ним. А коли вийшла, він уже зник з очей. Зник, наче його ніколи й не було. Чи, скорше, наче їй не судилося більше його побачити.

А Нью-Йорк не зник. Нице, зловтішне, мерзенне місто…

Квін знав прізвище і професію того чоловіка, та не тільки прізвище, але й ім'я, і тепер йому треба було дізнатися про одне — де його шукати. Проте, коли згадував, як мало залишилося часу, мимоволі думав, що не встигне нічого вдіяти.

Він зайшов у маленьку кав'ярню — з тих, куди ночами забігають підживитися шофери, — і взяв телефонну книжку. Там значилося три Артури Гоумзи. А втім, радіти ще рано. Адже він подивився тільки в одному районі Нью-Йорка, в Манхеттені. А є ще Бруклін, Кінс, Бронкс, Стейтен, не кажучи вже про околиці — Лонг-Айленд та інші місця. Той чоловік — маклер. Квін мало що знав про маклерів, але йому чомусь здавалося, що всі вони повинні мешкати у приміській смузі.

Один із тих трьох Гоумзів мешкав на Дев'ятнадцятій, вулиці, другий — на Шістдесятій, а третій — на вулиці, що мала не число, а назву. Квін ніколи раніш не чув такої.

Він заходився дзвонити. Набрав номер і терпляче ждав, розуміючи, що о такій порі навряд чи хто відразу підійде до телефону.