Вільям Айріш - Строк минає на світанку

— Ні! Він не міг зробити цього при ній, бо не хотів, щоб вона знала. А коли провів її додому, рвати записку вже не було потреби — вона однаково не бачила. Ні, він мав її зберегти. От тільки куди він міг її сховати, коли сидів з Барбарою в ресторані? Адже одержав її там…

— Ми повивертали всі його кишені — там записки нема. Вона замислено постукувала пальцем по спідній губі.

— Поміркуймо знову, Квіне. Ось ви чоловік. Мабуть, за таких обставин ви всі поводитесь однаково. Так от, ви сидите в ресторані з вашою нареченою, якась незнайомка щойно дала вам записку, і ви хочете приховати цю записку від своєї нареченої. Що ви зробите? Куди її подінете? Відповідайте хутчій, не думайте!

— Ну… можна просто впустити на підлогу.

— Вона може це помітити, нахилитись і підняти записку. Адже найістотніше те, що Барбара не бачила, як він це зробив, а вона ж стежила за ним. Він одержав записку, і записка зникла.

— Тоді він тримав її згорнуту в руці.

— Та ні, подумайте добре: ви сидите за столом, і вона вже пробує заговорити з вами про це. Отак вас закриває стіл. — Вона провела рукою трохи вище його пояса. — Записка у вас в руці, й вам треба швидко її збутися. Сховати в горішню кишеню, в гаман чи в портсигар не можна — буде видно, бо це над столом.

— Я кинув би її під стіл.

— Ні, ви прочитали її похапцем, один раз, і хочете прочитати ще, на самоті. Після цієї записки у вас одразу погіршав настрій — вона ж казала про це по телефону, — отже, записка важлива, і вам треба подумати, щось обміркувати. Таких записок не викидають, раз перебігши очима. Він напевне сховав її, але куди?

— Може, підсунув під скатертину з того боку, де сидів?

Вона мить помовчала, наче зважуючи це припущення, тоді сказала:

— Ні, не думаю. Навряд, щоб він міг зробити це непомітно. Не забувайте: він заспокоює свою наречену, що сидить поруч, — вона розсердилась і має на те причину, а в жінок за таких обставин не двоє очей, а шестеро, і не п'ять чуттів, а всі десять.

Він силкувався винайти що-небудь іще, але все намарне.

— Ні, я не знаю… Не уявляю собі, куди він міг її сховати.

— Квіне, Квіне, — похитала вона головою. — Щаслива буде ваша жінка — у вас нема й крихти лукавства.

— Таж я ніколи не одержував ніяких записок у ресторанах і не сидів там з жінками, — пробурмотів він, немовби вибачаючись.

— Цілком імовірно, — сухо зронила вона.

Вони перейшли із спальні до кімнати. Руді зупинилась і поглянула на труп. Їй здавалося, що вони цілу ніч дивляться на нього.

— При ньому записки нема, я цього певен, — сказав Квін. — Може, він десь тут її поклав, коли повернувся? Чи не в письмовий стіл? Ми там ще не дивилися.

— Боже, та тут вистачить шукати до ранку, — мовила вона, підходячи до письмового столу. — Гляньте-но, скільки всяких паперів. Ось як ми зробимо: ви перевірте шухляди, а я пошукаю нагорі.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…» Вони шукали так зосереджено, що, здавалося, годинник цокає удвічі гучніше.

— Квіне! — раптом гукнула вона.

Він підвів голову.

— Щось знайшли?

Та вона стояла спиною до письмового столу.

— Ні, Квіне. Але я оце обернулась, і мені впало в око — у нього дірочка на шкарпетці, збоку, над краєм черевика. Це дивно — він же так добре вдягнений. На лівій нозі, Квіне.

Він підійшов до Грейвза.

Черевик упав, легенько стукнувши об підлогу. І дірочка зникла.

— Записка! — сказав Квін.

Записку писали поспіхом, олівцем, на клаптику паперу, одірваному від більшого аркуша, й літери подекуди були нечіткі. Певне, писали на скатертині чи на якійсь нерівній поверхні.

«Ви — містер Грейвз. Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, у Вас дома, неодмінно сьогодні, коли Ви проведете свою супутницю. Ви мене не знаєте, але я тепер вважаю себе за члена Вашої сім'ї. Не хотіла б розчаруватися, не заставши Вас удома».

Підпису не було.

Руді тріумфувала:

— Розумієте, вона була тут, була! Вона приходила до нього. Це та сама жінка, котра залишила тут сірники. Ми не помилилися!

Та Квін не був такий упевнений.

— Авжеж, він одержав записку і сховав її в черевик, однак це ще не доводить, що та жінка приходила сюди.

— Вона була тут! Можете мені повірити.

— Звідки, ви знаєте?

— Ця жінка — не лагідна голубка. Якщо в неї вистачило духу написати таку зухвалу записку й привселюдно, майже не криючись, передати її такому поважному добродієві, як Стівен Грейвз, хоч вони й не були знайомі, завважте це, та ще й мало не перед очима в його нареченої, — ні, таку жінку ніщо не спинить! Коли вона вже надумала прийти сюди, до нього, — вона це зробила. Ось погляньте лишень: «неодмінно сьогодні». І вона таки була тут, іду в заклад на свій останній долар.