Микола Білкун - Роман шукає

Насправді ж було так…

Тільки-но закінчився штурм Будапешта, ще де-не-де диркали автоматні черги, ще витягували з підвалів німців та салашистів, ще не згасли пожежі і гіркий воєнний дим слався вулицями міста. Це було не перше місто, яке Славко побачив палаючим і мертвим. Він знав, що мертве воно тільки зовні. Одгримлять останні постріли — і місто оживе. Воно живе й зараз, живе після бомбардувань, обстрілів, вибухів, пожеж. Життя міста — це живі мирні люди, котрі зараз ховаються в руїнах, у підвалах, у кам’яних катакомбах.

Славка послали відшукати штаб батальйону, і він, дуже приблизно уявляючи, де може міститися цей штаб, петляв У кам’яному бору вже годину. Хлопець завернув за ріг і зупинився вражений. У вузькому провулку стояла жінка в хутряній шубці, простоволоса, надзвичайно вродлива. Навіть кіптява, що осіла на її щоках та чолі, навіть виснаженість і втома не могли пригасити її чарівної вроди. Жінка здалася Славкові не дуже молодою, але навіть «похилий» її вік не міг потьмарити жіночої краси. Славко розгубився. Він був готовий до інших зустрічей. Трапиться солдат: «Браток, як тут пройти? Десь тут штаб нашого батальйону…» Або: «Курити є?» Трапиться німець чи салашист: «Хенде хох!» — і вся розмова. Але зустрічі з жінкою, та ще й вродливою, гарно вбраною, Славко аж ніяк не передбачав. Такі дамочки повинні б з’являтися на вулиці трохи пізніше, коли тут запахне іншим димом — димом польової кухні. «Умитися не здогадалась, а губи наквацяла, — неприязно подумав Славко. — Ну й хай їй чорт, хай стоїть, з нею однаково не поговориш, бо та їхня мадярська ні на яку іншу мову не схожа».

Славко хотів обминути жінку й піти собі далі, але вона раптом схопила його за рукав шинелі і швидко-швидко щось заговорила, показуючи на вікна будинку. «Ну чого тобі?» — запитав її Славко, не розуміючи жодного слова. Жінка вимучила на своїх пофарбованих яскравою помадою губах посмішку, заграла до нього очима й заговорила ще швидше. «Причинна, — подумав Славко. — Від бомбардувань та обстрілів з цивільними отаке буває. Але чому вона показує на цей будинок? Може, там салашисти засіли або німці? Подивитися хіба що…» А жінка вже тягла його за рукав у під’їзд.

Славко належав до того покоління солдат, яке вміло тільки наступати й перемагати, бо вступило воно у війну тоді, коли Гітлер уже їхав з ярмарку. Через те ці молодики зовсім не знали, що таке обережність, навіть гинули через свою зухвалість і необачність частіше, ніж старі солдати. Бувалий воїн, опинившись у Славковій ситуації, тричі подумав би, перш ніж іти кудись за незнайомою жінкою у місті, що аж кишіло недобитими есесівцями та салашистами, а Славко йде собі по сходах і вусом не веде. Може, тому, що в нього ще й не виросли вуса? Німці? То й що? Салашисти? Ну й нехай. Адже Буда — наша, Пешт — наш, штурм закінчено.

Але в квартирі, куди привела його жінка, не було ні салашистів, ні німців. Там були діти. Двійко — хлопчик і дівчинка. До того худі, виснажені й перелякані, що вже просто не могли злякатися чужого солдата з автоматом чи бодай зрадіти появі матері. Дівчинка років трьох, дуже схожа на простоволосу жінку, сиділа в глибокому кріслі, закутана в теплу хустку, а хлопчик років п’яти стояв посеред кімнати, ховаючи задубілі від холоду руки під пахвами. Діти мовчки дивилися на радянського солдата, і, крім переляку й голоду, нічого більше не було в їхніх очах. Славко бачив таких дітей не вперше, і не можна сказати, щоб картина ця його дуже вразила. Але й звикнути до неї не зміг би ніхто. Хлопець пройшов у кімнату, поклав свій автомат на стіл і зняв з плечей зеленого солдатського «сидора». Діти так само мовчки стежили за ним. Жінка щось говорила, притискаючи руки до грудей, але він її не слухав, бо все одно не розумів, і мовчки розмотувовував мішок.

Не дуже багатими були його припаси: кілька сухарів, кілька грудочок цукру, замурзаних до того, що можна було тільки здогадуватись про їхню колишню білизну, баночка трофейного німецького ерзац-меду, шматок сала, обсипаного червоним тертим перцем та обліпленого крихтами махри… Салом він розжився недавно, тут, на хуторах, на підступах до Будапешта.

Славко відкрив баночку з медом і, поливши цією тягучою рідиною два сухарі, простяг їх хлопчику та дівчинці. Жінка стояла мовчки, і сльози котилися но її блідих, припорошених кіптявою щоках. Славко залишив на столі сухарі, цукор, баночку з медом. Повагався, дістав з кишені ножик, перерізав сало навпіл, одну половину поклав на сухарі, другу вкинув в мішок, зав’язав його, закинув на плече, взяв автомат і рушив до дверей.