Карл Вебер - І мертві залишають тіні

— Перш ніж пред'явити детально опрацьований матеріал, дозвольте коротко викласти мої відомості про вашого земляка. Стюарт Джеймс О'Дейвен влітку тисяча дев'ятсот тридцять шостого року вступив до лав однієї з Інтербригад, що прийшли на допомогу іспанському народові у його боротьбі проти фашистів. Певний час він був офіцером при Штабі, потім командував ротою. Ви знаєте, що добровольці об'єднувались за принципом національної приналежності. О'Дейвен належав до П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, — ця військова частина складалася переважно з північних американців, британців та ірландців. Шістдесят із ста двадцяти п'яти ірландських бійців бригади полягли на іспанській землі, одним із них був і офіцер Стюарт Джеймс О'Дейвен. Я маю цілком певні відомості про його смерть і познайомлю вас із ними. Але спершу, мабуть, вам було б доцільно ознайомитися з деякими відомостями про військові операції, які проводилися ще до смерті О'Дейвена у тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році. У зв'язку з цим поговоримо про період, описаний мною в праці, де я розповідаю про частину О'Дейвена.

Гайнц Майнк подав Мейволдові теку з рукописом.

Ірландець узявся за справу сумлінно. Він прочитав абзац, потім заходився читати його від самого початку ще раз, вникаючи у зміст кожного слова. Гайнц Майнк спостерігав за ним. Він знав текст майже напам'ять, тож безпомилково вгадував, на якому місці зупиняється його візаві. Йому лише хотілося щось додати, уточнити: треба, мовляв, уявити собі тодішню Іспанію, народне повстання, військову техніку… Але він цього не зробив. Супроти ж нього сидів учений-історик, фахівець, який, поза всяким сумнівом, мислив масштабними історичними категоріями.

У Майна ж це все стояло перед очима. Люди, їхнє трудове життя, їхня ненависть, обурення, їхня боротьба. Він бачив убогі пейзажі: голі скелі, порепану, висушену спекою землю, глиняні халупи, маслинові гаї. Бачив сине небо над країною, казково сине небо, неймовірно прекрасне і все-таки справжнє. І все це зливалося в один образ, який, до речі, поставав завжди, коли він думав про Іспанію і про О'Дейвена: церква, дерево, людина.

Ось він бачить, як раптом потьмарилось блакитне небо, заблищали зірки, бачить церкву з розбитою банею, крізь яку сочиться тьмяне світло півмісяця. Увагу його привернули постаті, що видніли поблизу руїн, постаті солдатів Інтернаціональної бригади, — здається, він сам був там, серед них, був очевидцем. Один, він лежав з люлькою в роті біля зруйнованого вівтаря, мав дуже нещасний вигляд, іноді таким він був і насправді. Стюарт Джеймс О'Дейвен, офіцер цього підрозділу, ірландець серед північних американців. Майнк бачить його, потім уже не його, а тих, хто був разом з ним, але його очима, і разом з ним переживає його останню годину. В його голові уявлюване зливається з тим, що він знає, що вважає за дійсне.

О'Дейвен підводить голову. У велику рвану дірку з даху церкви заглядають зорі. Яскравий серп місяця вигулькує з-за хмар, відтак знову ховається за них, іноді цілком, а згодом виринає, здається, ще яскравіший, ніж раніш?.

Довго спостерігає О'Дейвен за цією грою в піжмурки, стоїть, склавши руки на грудях, з люлькою в зубах, спокійний і врівноважений, та, мабуть, так само стомлений, як і його товариші. Він чекає, не поглядаючи на годинник, а лише уп'явся очима в скляне небо над собою і чекає, поки настане час контрольного обходу, щоб піти туди, на передній край, в окопи а чи до вартових.

Ніхто ніколи не дізнається, про що він думав у ті хвилини! Може, про смерть, яка вже чатувала на нього? Про смерть, яка причаїлася там, за кілька сотень метрів від нього, за отим-деревом у пологому видолинку, за деревом, яке він, очевидно, ще бачить і спостерігає за ним крізь одно з розбитих вікон у церкві.

Ніч ясна, досить ясна, щоб він міг побачити обриси далеких гір і тінь від цього сухого, карячкуватого дерева. Кулі й осколки гранат відчахнули од стовбура кілька гілляк, обкопали дерево ямами й купами землі. Скрізь валяються трупи тварин, рештки колючої загорожі і; мабуть, навіть трупи людей. Тут кипів бій, тут було взято приступом фашистську позицію, тут з обох боків лилася кров. Дерево теж покалічене, але в наступному році воно знову зазеленіє, зацвіте, дасть плоди, потім знову скине листя і знов зацвіте. Його коріння черпає силу й поживок у землі, просякнутій кров'ю під час цієї битви за Брунете…

Гайнц Майнк не знав, про яке саме дерево йшлося. Про маслинове? Він читав, що в Іспанії ці дерева виростають більшими, ніж де-інде. А може, про кипарис? Дивно, що це питання весь час не давало йому спокою, здавалося дуже важливим. Чи, може, в усьому винен був час, який вимагав такого прискіпливого вивчення подій, щоб можна було по-справжньому уявити собі смерть, котра тоді вже стала звичайнісінькою повсякденністю? Чи звичка Майнка уявляти собі все зримо? Він знав, що уявлюване ним розходилося з дійсністю. Весь час, навіть зараз у готелі, у нього перед очима поставали образи, пов'язані з подіями його власного життя. Уламки дерев з часу другої світової війни, дуби й сосни, навіть просто фруктові дерева, яких тут була сила-силенна, — кілька дерев він узяв із собою й одне з них посадив в Іспанії.