Карл Вебер - І мертві залишають тіні

Гайнц Майнк не виправляв його. Він лише кивнув, сказавши «Thank you» [4] Спасибі (англ.). , і сів. Господар підійшов до телефону і зробив замовлення. Після цього вмостився навпроти Майнка.

— Nun, wie labben Sie… Маю на увазі, how are you? Okay? [5] Як поживаєте? Гаразд? (Англ., нім.). .

— Yes, okay. I am very glad, too… Я теж дуже радий, що нарешті ми можемо доповнити наше листування особистим знайомством.

Ірландець погодився й легенько вклонився. Потім раптом потер руки, мовби чекаючи величезної втіхи.

Гайнц Майнк у душі сміявся. Сміявся з того запалу, з яким його колега намагався пожвавити розмову. Він говорив багато і трохи квапливо, та все це мало узгоджувалося зі змістом того, що він казав.

Почалась невинна, майже наївна розмова. Про погоду. Про спорт. «Ви не рибалка, пане Майнк?» Майнк не був рибалкою. Тоді розмова торкнулася Мюнхена. «А very beautiful, isn't?» [6] Гарне місто, чи не так? (Англ.) Майнк потвердив: «Дуже гарне!» Потім знову про погоду. Погоду в Ірландії, Берліні, про погоду взагалі. Ні слова про роботу, жодного запитання щодо планів та намірів, навіть жодного натяку на мету, задля якої вони зустрілись.

Загалом розмова точилася жваво, цікаво. Невимушеність її підтримувалася ірландцем. І робилося це тактовно, може, трохи підкреслено, мовби напоказ. Такою зрештою була і його некваплива німецька мова. Мейволд колись писав, що його літературна німецька мова, як він вивчав її в школі, зазнала непоправної шкоди через багаторічне знайомство з одним чеським емігрантом під час війни. Майнкові тепер здавалося, що ірландець хоче підтвердити це. Отож, ніби зумисно для цієї зустрічі, той відновив дещо в пам'яті й таким чином складав своєрідний екзамен. Спершу ірландець затинався, потім перейшов на баварський діалект, далі — на діалект тірольських лісорубів, а тоді вже заговорив літературною мовою з англосаксонським акцентом, вживаючи чітко сформульовані мовні звороти.

Втім, розмові це не ставало на заваді. Побіжно Майнк відзначив про себе гучний голос, невимушену поведінку Мейволда, темпераментне жестикулювання, грайливий тон бесіди. Не лишились поза його увагою й зовнішні прикмети ірландця: у верхній щелепі бракувало одного зуба, волосся на голові було жорстке, коротко підстрижене, руки еластичні, невгамовні, аж здавалося, ніби він їх у когось позичив. Веснянки, пістрява сорочка, на пальці правої руки — діамант…

Та найбільше вражали очі: не їхній колір — вони звичайнісінькі сірі, — навіть не форма чи величина; в них було щось інше, що мимоволі привертало увагу: відсутність блиску. За всю розмову вони не засвітилися жодного разу. Ці очі були непроникні, тьмяні й невиразні, наче фарба без лаку. У них годі було щось прочитати, такі вони непорушні, мовби скляні. Вони не пасували до рожевого, збудженого обличчя ірландця, не узгоджувались з його темпераментом. Гайнц Майнк уникав дивитися в них під час розмови. Втім, він не помічав, щоб і ірландець шукав його погляду. Можна сказати, один одному в очі вони не дивилися. Навіть згодом. Уже тоді, коли закінчилася ця невимушена розмова і професор Майнк узявся за свої папери, щоб приступити нарешті до справи.

— Дозвольте, містере Мейволд, ще раз коротенько зупинитися на наших позиціях у ставленні до долі Стюарта Джеймса О'Дейвена, як вони визначились у нашому листуванні, — почав він. — Ви дотримуєтесь думки, що Стюарт Джеймс О'Дейвен у тисяча дев'ятсот сорок четвертому році жив у Німеччині. Що з ним потім сталося, ви не знаєте. Не знаєте також, коли і як він туди потрапив, до чого прагнув і чим займався. Судячи з натяків у ваших останніх листах, у вас є певна версія, але ваші твердження такі скупі й обережні, що про них я нічого не можу сказати. В усякому разі ясно одне: результати моїх досліджень у справі О'Дейвена ви рішуче ставите під сумнів, навіть більше — категорично заперечуєте їх. Оскільки ми, мої співробітники в інституті і я, так само ставимось і до ваших досліджень, то обидві сторони зрештою опинились у неприємній ситуації і, отже, не можуть закінчити своїх робіт: ви — своєї книжки, а ми — своєї наукової праці. Тим часом О'Дейвен в обох позиціях відіграв певну роль, отож ні ви, ні ми не можемо бути настільки зарозумілими, щоб знехтувати думкою іншої сторони. З другого боку, і час підпирає, тому-то ми мусимо вибрати один із варіантів — безперечно правильний. А правильний, любий колего, істинний варіант — то наш. Я це можу довести.

Тут Майнк зробив паузу. Ірландець кивнув. Він ще глибше вмостився в кріслі, очікуючи, що буде далі, потім знову кивнув, але, очевидно, не на знак згоди, а запрошуючи колегу продовжувати розмову.