Карл Вебер - І мертві залишають тіні

Гайнц Майнк ковтнув слину. Його заполонило почуття розчарування, невдоволення, бо наткнувся на різкий опір. Мейволд розчарував його, це безперечно. Крім щирої привітності й здатності вести пустопорожні розмови, типові для дрібного обивателя, він нічого не мав за душею. Скидалося на те, що це просто обмежена людина.

Відтак Майнк вимушений був докласти немало зусиль, аби повернути розмову в бажане русло.

— Багато людей, які боролися в Іспанії й нині живуть у нашій республіці, знали О'Дейвена. Деякі чули тільки прізвище, а дехто знав його й особисто. Звістка про те, що він загинув у боях за Брунете, сколихнула всіх. Звичайно, не зразу, бо дехто, кого я розпитував, дізнався про його смерть лише через кілька місяців. Але суперечностей не виникало. Усе сходилось. Навіть більше, товариші, які працювали у штабах чи управліннях, підтвердили мені день та місце його смерті. Їхні свідчення зі мною… якщо бажаєте прочитати…

Він занурив руку в портфель, аби пред'явити решту документів. Ірландець замахав руками:

— Я не хочу вас перевіряти, любий колего. Певен, що ви попрацювали сумлінно. Що мене бентежить, то це лише…

— Що лише?

Після паузи, яку ірландець зробив, вимовивши це слово, пін набрав повні груди повітря й так сидів не озиваючись. На кілька секунд пауза зависла між ними. Виникло враження якоїсь неприємної, майже штучної напруженості.

— Так, так, слухаю вас, — порушив мовчанку Майнк. — Що вас бентежить? — Він глянув на червонощоке обличчя, н ке наближалося до нього і вже торкалось його своїм диханням.

— Я хочу сформулювати це інакше. Німецька Демократична Республіка — все-таки порівняно маленька країна. Наукові сили, безперечно, у вас нечисленні і, наскільки и знаю, використовуються на головних напрямках роботи. Чому ж, запитую я себе знову і знову, Стюарт Джеймс О'Дейвен стоїть у центрі ваших зацікавлень? Чому ваш інститут чи взагалі ваша держава витрачає такі великі кошти, щоб дослідити долю цієї одної людини? Іноземця. Я гадаю… Звичайно, мене це аж ніяк не обходить, а тільки ж… Хіба для досліджень ученого такого масштабу, як ви, це справді важливий об'єкт?

Запитання було поставлено руба. З виразу обличчя ірландця було видно, що йому прикро, ніби йому шкода Майика. Він відкинувся у кріслі й сплів руки.

— Я не розумію вашого запитання, містере Мейволд. Ми ж докладно писали один одному про наші наміри. Ви працюєте над книжкою про ірландських громадян під час другої світової війни. Тут ви й наткнулися на Стюарта Джеймса О'Дейвена. Я керую дослідницькою групою, яка піймається боротьбою Інтернаціональних бригад у Іспанії. Ми теж наткнулися на Стюарта Джеймса О'Дейвена. Ваш і наш погляд на життя і смерть цієї людини не збігаються. Чи ж не можна на цій підставі сказати, що нашу наукову суперечку слід привести до однозначного висновку?

— Гаразд, гаразд, я з цим згоден. У такому ж дусі працюю і я. Однак натужуся тут я сам-один, це, так би мовити, моя особиста справа. Успіх чи невдача — теж тільки моє особисте діло. У вас — навпаки… Крім того, О'Дейвен був ірландець, і я — ірландець. Тож мною керують зовсім інші мотиви.

— Саме в цьому й полягає ваша помилка! Ми не знаємо такого національного розмежування!

Гайнц Майнк відчув, як змінився його голос, став твердіший, грубіший.

Здавалося, що й ірландець це помітив.

— Зрозумійте правильно мою зацікавленість, шановний колего. Правда, для цього вам треба уявити себе в моєму становищі. Ви знайшли найкоротший шлях для закінчення твору, у якому ви зацікавлені не лише з професійної точки зору, і раптом звідкись випливає думка, яка зводить нанівець усе написане вами. Хіба в такій ситуації не виправдана маленька частка скептицизму? Чи не напрошується також питання, чому, власне, партнер, а краще сказати — противник, такий заангажований? Я просто не можу повірити, що вами керує лише професійне честолюбство… Гадаю, вас цікавить не лише з'ясування обставин життя й загибелі певного об'єкта дослідження. Інакше думати я не можу, надто високо я вас ціную, пане Майнк.

— Хочу вам сказати ось що: дослідження долі людини ніколи не було для мене лише «об'єктом» моєї роботи. Та я, погоджуюсь, що в даному разі справді є ще й інші обставини… Ні, вам не варто так насторожено вслухатися в мої слова, я кажу вам те, що абсолютно нормальне, нормальне принаймні у нашій суспільній формації. Боротьба добровольців в Іспанії рівно тридцять років тому, їхня готовність на самопожертву, їхня мужність, завжди служитимуть для нас прикладом, взірцем. Вони для нас — герої. Ми намагаємось проникнути у світ думок цих людей, у світ їхніх почуттів, щоб зрозуміти їх повністю, повчитися в них. Я вже наголошував на цьому, коли казав, що Іспанія для нашого народу стала певним поняттям — поняттям солідарності й класової свідомості. Національність тут відіграє цілковито другорядну роль. І чим ретельніше ми займатимемося цими борцями Інтернаціональних бригад, — О'Дейвеном, приміром, я займався грунтовно, — тим ближчими вони будуть для нас. Не знаю, чи ви розумієте, що маю я на увазі. Хоча О'Дейвена я ніколи не бачив навіть на фотографії, не маю жодного йаго листа, нічогісінько не маю, — однак він мені ближчий, ніж…