Карл Вебер - І мертві залишають тіні

Лауренцен рідко робив такі вступи, до того ж ці слова не стосувалися його співробітників. Вони, очевидно, адресувалися професорові Майнку.

— Ми повинні піти навіть на те, товариші, щоб надати фактам і версіям однакової ваги. З такої точки зору я хочу спробувати знайти пояснення тому, що ви тільки-но почули і що ми читали з товаришем Майнком. Я намагатимусь чітко відділити доведені факти від здогадок. У середині лютого сорок п'ятого року верховне командування англійських повітряних сил вирішило здійснити кілька великих авіанальотів на комунікації решток гітлерівського рейху. Особливість цієї операції, яка мала кодову назву «Кларіон», полягала в тому, щоб основну силу удару спрямувати на середні й малі вузлові станції. Таке рішення базувалось, і, як виявилося згодом, небезпідставно, на тому, що усунення пошкоджень там триватиме значно довше, ніж у великих містах. Операція «Кларіон» проводилась двадцять другого і двадцять третього лютого сорок п'ятого року. О'Дейвен одержав через Бі-бі-сі зашифровану вказівку передати по змозі найточніші дані про її наслідки. Він мав це зробити у своїй передачі двадцять п'ятого лютого.

Так повідомляє Мейволд. Але двадцять п'ятого лютого О'Дейвена вже не було на світі. Більше того: коли передавалось доручення, він уже сидів під арештом. Його код, отой сонет Шекспіра, було розшифровано. Але як саме, ми, на жаль, не знаємо. В усякому разі завдання Бі-бі-сі перехопила фашистська контррозвідка. І вона, звичайно, була зацікавлена, щоб Лондон і надалі вважав, ніби їхній агент О'Дейвен працює, як і раніше. Фашистам, звичайно, не важко було фальсифікувати відповідні дані про наслідки операції «Кларіон». Але хто мав їх передати? Хто повинен був замінити О'Дейвена? Це міг зробити тільки Уазен.

Ввечері двадцять п'ятого лютого у призначений час прозвучала звична передача «Німецьких вістей ірландською мовою». У Лондоні ця передача, пише Мейволд, як і всі інші, була записана на магнітофонну плівку й відправлена британській секретній службі. Але зміст її так ошелешив усіх, що навіть з'явилися деякі здогади. Однак текстові не надали особливого значення, і плівку поклали під сукно.

І ось через двадцять років професор Мейволд наткнувся на неї. Він теж спочатку не знав, як тлумачити її зміст. Різниця між цією передачею й колишніми відразу впадала у вічі — тобто відразу можна було зрозуміти, що говорив не О'Дейвен і донесення не зашифроване, а передавалося відкритим текстом. Ми тепер знаємо чому. Бо хоч лондонський код, за допомогою якого О'Дейвен отримував завдання, і був розшифрований, але передавав він свої донесення зовсім іншим кодом. Що то не просто цифри, було, звичайно, відомо. Отже, фашистам не лишалося нічого іншого, як передати донесення незашифрованим. Хай англійці думають, що їхній агент у Берліні не мав часу для шифрування, або що склалися такі обставини, які дозволили йому вести передачу відкритим текстом.

Як і англійська секретна служба в сорок п'ятому році, професор Мейволд теж помітив, що то якесь плутане і частково навіть незрозуміле донесення. Були, звичайно, місця, які не становили собою ніяких загадок, а коротко і ясно повідомляли шкоду, завдану операцією «Кларіон». Але потім текст обривався посередині фрази або навіть слова й підмінювався такими мовними зворотами, які не мали ніякого сенсу. Часто туди втискувалися цілі колонки цифр. Мейволд цитує, наприклад: «У районі Стендаля зруйновано залізничну колію довжиною в 19 і далі йде не «кілометрів», а щось на зразок «довжиною в 19 11 44 3 14 27» і так далі. Інше речення звучить так: «Поблизу Потсдама повністю знищено маленьку чорну троянду», третє: «22 22 36 8 кілометрів автостради до бідної старої жінки не можна більше використовувати для нафтових напоїв».

Професор Мейволд дуже скоро дійшов висновку, що тут робилася спроба застосувати одночасно обидва коди. О'Дейвен, без сумніву, ознайомив свого земляка Уазена зі своєю розвідницькою діяльністю. А зробив він це поверхово чи грунтовно, рано чи пізно, тепер не має значення. Ситуація, в якій опинився Уазен, не дозволяла застосувати якусь одну з тих двох кодових систем. Навіть самому О'Дейвену потрібно було б витратити кілька годин, щоб заготувати відповідний текст. До того ж Уазен вимушений був ще й імпровізувати. Те, що він зробив за кілька хвилин під постійною загрозою і як він зробив, просто подиву гідне. Намагаючись використати всі наявні можливості, він застосовував то один, то других код і, як показує третій приклад, — навіть обидва разом в одному реченні. А те, що тексти, як скаржиться Мейволд, були неповні, заплутані або іноді навіть неправильні, здивувати нікого не може.