Карл Вебер - І мертві залишають тіні

— Slan, agat, aclara, — сказав Уазен. Тихо, спокійно, без будь-якого пафосу. — Прощавай, мій друже. — І так само спокійно він говорить перші рядки гімну: — Коли наступить для Ірландії день, коли зійде для неї вранішня зоря? — На якусь мить він робить паузу, ніби чекаючи, щоб відлунав останній звук, а потім вигукує у мікрофон: — Erin go braa! — і замовкає.

Рівно гуде магнітофон. Беата не наважується навіть поворухнутися. Гауптштурмфюрер, посвистуючи крізь зуби, поглядає на свого шефа. Той стоїть нерухомо, широкоплечий, насуплений, нерішучий.

— Вимкніть його! — крикнув він нарешті.

Другий есесівець виконує наказ. Він натискує на кнопку підкреслено мляво, ніби все те не має ніякого значення. Коротким поглядом він лише змірює Уазена, потім переводить погляд на Беату.

— Ну? — запитує штандартенфюрер.

Беата вдає, що це її не стосується. Вона хоче глянути Уазену в обличчя, але той не реагує, вдавано байдуже сидить перед мікрофоном.

У нього нарешті забирають мікрофон. Гауптштурмфюрер робить рух рукою, ірландець підхоплюється і виструнчується.

— Ну що? — повторює своє запитання штандартенфюрер. Воно теж адресовано безпосередньо Беаті.

— Все гаразд, — каже вона, свого голосу не чує, але знає, що сказала саме це.

— А в кінці? Звучало ж зовсім інакше?

— Звичайне перенапруження, — відповідає Беата.

Уазена виводять. Тепер відвертає голову Беата. У ці хвилини на карту поставлено дуже багато, і вона боїться, щоб не видати себе поглядом. Вона вимушена пояснювати:

— Людина звикла кожну свою передачу закінчувати ірландським гімном. Він увійшов у його плоть і кров. Наскільки мені відомо, це відповідає розпорядженню рейхсміністра доктора Геббельса.

Вона вирішила усе звалити на гімн. Тільки про гімн можна згадувати. Це її шанс. Її й Уазена.

— Ось так? — перепитує з підозрою штандартенфюрер. — А що ви про це думаєте? — звертається він до другого есесівця.

— Вважаю, що це цілком можливо, штандартенфюрере, — відповідає той. — Не треба там нічого змінювати.

— А ще якісь відхилення є?

Гауптштурмфюрер дивиться на Беату. Щось підступне відчувається в його позі. Погляд його не пронизливий, але дошкульний.

— Я не помітила ніяких відхилень, — каже Беата.

Яким твердим, мабуть, повинен бути її голос, аби видатися правдоподібним!

— Пане штандартенфюрер, у мене є пропозиція. Давайте послухаємо магнітофонну плівку ще раз. Фрейлейн нехай уголос перекладе все німецькою мовою. А потім ми порівняємо з нашим текстом.

Беата відчуває, що це кінець. Кінець їй і Уазену. Виходу немає. Як же їй відтворити той текст так, як він написаний на папері? Беата його вже забула. Вона його й не знала добре. Там щось ішлося про вокзали, про перехрестя доріг і вузлові станції, про паровози, залізничні перегони, — о боже, як же їй усе те зібрати докупи після того, що там наговорив Уазен? Вона слухатиме його слова і змушена буде перекладати їх, іншої ради немає. А тоді?

Та ось з'являється непевна надія. Штандартенфюрер відхиляє пропозицію есесівця.

— Ви ж знаєте, що мені треба не пізніше…

— А ви, пане штандартенфюрер, можете йти. Я з фрейлейн сам доведу справу до кінця.

Запала напружена тиша.

Скільки ж вона вже триває? Десять секунд, десять хвилин? Беата не знає. Вона нічого й не думає, час для неї ніби зупинився, їй здається, що вона вже не дихає.

Штандартенфюрер дивиться на годинник. Щось думає. Ступає кілька кроків туди-сюди. Знову погляд на годинник. Якусь мить вагається, нарешті говорить:

— Плівку я мушу забрати з собою. Отож кінчайте!

Беаті сказали, що вона може йти.

— Гестапівець, якого звали Вальтер, — розповідав старший лейтенант Гайнсен, — трохи провів її. По дорозі вона зненацька потрапила під авіаційний наліт. Коли фрау Келлер прийшла додому, то побачила купу руїн, під якими загинула і її донька. Що сталося з Уазеном, вона не знає.

Він доповів коротко й стисло, і тепер чекав запитань. Але Лауренцен мовчав. Він лише багатозначно глянув на Майнка.

— Фрау Келлер не може пояснити всього, — знову обізвався Гайнсен. — Вона навіть не знає, чи те, що наговорив на плівку Уазен, взагалі пішло в ефір.

— Пішло, — сказав Лауренцен. А Майнк додав:

— То, очевидно, була вона.

Гайнсен з Госсом перезирнулись і знизали плечима.

Що він мав на увазі?

— Остання передача.

Майор Лауренцен взяв Мейволдів рукопис. Його знання англійської вистачило, щоб знайти відповідні місця.

— Я щойно розмовляв з товаришем Майнком про значення фактів і різних версій. Ми прийшли до спільної думки. Будь-яка версія нічого не варта, якщо вона не спирається на факти. Однак, особливо в нашому випадку, істину можна-знайти не лише за допомогою фактів. Ми повинні послуговуватись здогадами, висновками, припущеннями. Насамперед тому, що в центрі нашої уваги — люди, яких уже немає в живих. Що їх спонукало на ті чи інші вчинки, ми може пояснити лише словами: «Так могло бути».