Максим Кідрук - Твердиня

— Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є скромна приватна клініка «Cusco Medical Assistance», — тараторив перуанець. — Це найближча. Нас чекають.

— Їдемо, — глухо скомандував Семен.

Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання пораненого бійцівського пса.

— Він задихається. — Меґан заплакала.

Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози.

— Не зважайте, — сказав Сьома. — Все буде добре. Понесли.

Хлопці схопили Едді і задріботіли вниз по провулку до мінівена «Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, він миттю завів машину. Слідом за Сьомою в мікроавтобус увіпхалися Айк, Левко, Ґрем і Ленс.

Клініка «Cusco Medical Assistance» розташувалась у глибині кварталу, на стрімкому боковому відгалуженні, що впиралося в авеню Ла-Пас під прямим кутом. Знайти її виявилось непросто. На карті провулок був підписаний як «Urb. El Ovalo Av. La Paz B-1», проте на ділі не знайшлося жодної таблички, що свідчила б про назву.

Сьома першим запримітив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSISTANCE», що промайнула у світлі фар зліва від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.

— Он вона. — Росіянин смикнув Девіда за руку. — Розвертайтесь. — А тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон: — Як Едді?

Ґрем, який сидів найближче, тільки насупився, замість того щоб відповісти. Едді знову перестав дихати: на лице поверталась мертвотна сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, але його відсутність виявилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирав.

Щоб під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-Пас і розвернутись. Втямивши це, Семен вдруге схопив перуанця за руку.

— Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми донесемо його на руках.

Власник хостела «Samay Wasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу в клініку, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувалося три фігури: одна висока в блідо-зеленому халаті, певно, лікар, і дві нижчі у білих халатах — медсестри. Як і казав Девід, на них уже чекали.

Левко сидів найближче до виходу з авто. Щойно мінівен перестав котитися, хлопець розчахнув відсувні двері і визирнув, спішно переконуючись, що дорога вільна від машин. По тому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а згодом, відчувши, наскільки холодно під пахвами у хлопця, і зрозумівши, що з кожною секундою шанси повернути бідолаху до життя катастрофічно зменшуються, засмикав тіло ривками, абияк — аби тільки швидше.

Українець випростався просто посеред проїжджої частини, втримуючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), і чекав, поки з «Тойоти» виберуться інші хлопці.

— Чуваки, швидше! — не стримався Левко. — Він… такий холодний.

Мовчазні й нахмурені, постискавши губи до білого, хлопці висипали на авеню. Ґрем і Ленс вхопили Едді за ноги. Айк метнувся на зустрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що їхали з півночі від avenida Peru у напрямку El Ovalo, даючи змогу товаришам безперешкодно перенести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непритомного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клініки. Девід із Семеном трюхикали поруч.

Левко втримував Едді попід руки, а отже, йому доводилося задкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, зате перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Ла-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Левко відзначив, що відразу за їхньою «Тойотою» стоїть іще одне авто. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Ренцо підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, коли літр бензину коштував удвічі дешевше за літр «кока-коли». То був «Dodge Challenger» 1971 року випуску (про рік випуску Левко, звісно, не знав, зате модель вгадав миттєво — той «додж» був однією з найкращих машин за всю історію американського автопрому).