Максим Кідрук - Твердиня

Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від потрясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.

(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ванній, двері до якої були за спиною хлопця.)

— Вибачте, — зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квартири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити побачене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщався на Левка.

— Сьомо, що ти тут робиш?

— Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…

— Ти знав? — Українець обхопив голову руками. — Як давно?

— Та недавно. Практично вчора дізнався. — Вдивляючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема і Яна? — Я хотів тобі сказати, але не знав як…

Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

— Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу. — Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу. — Ти як, брате?

— Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подумати не міг. — Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над вухом Семена. — Вони були такі… зіпрілі. А ще у Яна — уявляєш? — на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… — Він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому напівперевареного тіста зі шлунка. — Боже, який кошмар, Сьомо.

— Поїхали додому, Лео. — І Семен повів шокованого товариша в напрямку станції.

Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них у вагоні їхало троє шведських тинейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.

Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового вагона.

Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому муляло:

— Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?

Сьома подавив смішок.

— Ти гомофоб?

— Та нє. — Левко кумедно насупився. — Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?

— А що не так? — підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

— Як ти не розумієш, вони ж… вони… — Голос переріс в натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався виразити Левко, була за межею людського спілкування.

— А може, вони й не педерасти… — обережно зронив Семен.

Його товариш миттю наїжачився.

— Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! — Лео скривився. — Що це таке, якщо не педерастія?

— Ти справді це бачив?

— Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий, мокрий, як квач. А ще — ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.

Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.

— І ще знаєш що? — стишив голос українець, подаючись уперед.

— Що?

— Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.

— Правда? — зобразив здивування Семен.

— Всратись мені на місці, якщо ні!

Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Ґрем зняв постер — через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на стіні висить плакат ізраїльської топ-моделі.

— Думаю, це було просто прикриття. — Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». — Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді… уф!

— Може, це сталося вперше і востаннє, — знизав плечима росіянин. — Звідки тобі знати?

Протяжне зітхання. Українець у таке не вірив.

— Дай Боже. — Левко склав руки на грудях і замислився. Довго кмітив про своє. А тоді раптом, коли поїзд метро рушив до наступної станції «Näckrosen», наче прокинувся: — Якщо що, то я з тобою в наметі ночую. Затямив?

Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.

— Гаразд. За це можеш не переживати. — Витягши з кишені кубик Рубика, він почав перемішувати кольори на гранях.

Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перуанської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широкофюзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займалась зоря, з іншого боку — на заході — чимала частина Тихого океану ховалась у темряві.