Максим Кідрук - Твердиня

— Хто це? Хто тут?! — завищала вона, вирячивши очі і відбиваючись. — Не чіпайте мене… будь ласка.

Хлопець відпустив японку і швидко оглянув її, не помітивши видимих травм. «Певно, вона досі марить», — припустив мулат. Сатомі повернула голову на Ґрема (лице було на відстані тридцяти сантиметрів від лиця американця), але дивилася крізь нього. Погляд був не просто розфокусованим, він був порожнім. На щоках блищали свіжі краплини сліз.

Приглядівшись уважніше, Ґрем зрозумів, що помилився: ушкодження таки були. Руки японки рясно покусані. Спершу вирішив, що на неї напали великі пацюки, але скоро втямив, що всі сліди від укусів мають правильну форму — нагадують розміщені поряд математичні дужки. Під час інтоксикації Сатомі покусала сама себе. Найогидніші рани, обрамлені бузково-жовтими синцями, з яких сочилася кров, вкривали передпліччя від кистей до ліктів. Окремі сліди розташовувались аж на плечах. Ґрем прикинув, чи зміг би він викривити голову так, щоб вкусити самого себе за передню частину плеча…

Дівчина продовжувала глухо пхинькати.

— Сатомі, це я. — Мулат удруге торкнувся її, цього разу акуратно провівши долонею по спині. — Це я, не бійся.

— Ти, Ґреме? — Очі округлились, але… порожнеча не зникла.

В американця тривожно засмоктало під ложечкою. Судячи з голосу, японка давно відійшла від алкалоїдів, поза тим щось із нею було негаразд. Щось було дуже, дуже погано.

— Це я. — Він поклав на стегно другу долоню.

Дівчина незграбно скинула руки, схопила мулата за голову, глибоко зануривши пальці в кучеряве волосся, після чого кинулася Ґрему на шию.

— Це ти! Ти! Як добре, що це ти! — Здавалося, слова прорвали невидиму мембрану, що стримувала сльози й квиління, і японка голосно розридалась. — Як… ти… м-мене… з… знайшов? — переборюючи щеняче скімлення й плач, спитала вона.

«Що значить знайшов ?» — насупив брови Ґрем.

— Дівчинко, заспокойся. Що б не трапилось, то був лиш сон. — Обіймаючи, хлопець відчував, як швидко колотиться її серце.

— Сон?! — верескнула Сатомі.

— Так, усе це с…

— Це не сон! Я нічого не бачу!!!

Інстинктивно, не задумуючись на тим, що робить, мулат відсторонився, а тоді зиркнув на лампу на стіні. Світла в «норі» було достатньо. Вона не може не бачити.

— Сатомі? — нервово зірвалося з його губ.

Зазвичай зір людини — це щось на кшталт відрізка, який сполучає око з об’єктом, чиє зображення передається в мозок. Він починається в зіниці і закінчується, впираючись у яку-небудь характерну точку об’єкта. Ґрем із жахом усвідомив, що погляд у японки більше не є відрізком. Її погляд став променем, що виточується з кришталика і летить в нікуди.

— Я втратила зір! — Чіпляючись у відчаї за його руки, дівчина заридала ще сильніше.

Вискакуючи з «Мі-17», Джейсон Х’юз-Коулман накидав три основні версії того, що відбулося: 1) бунт мачігуенга з метою захопити золото і втекти, 2) витівка студентів з метою просто втекти (чомусь він був певен, що вони на таке здатні — чи не в останню чергу через те, що розумів: росіянин розумніший за нього ) і 3) вторгнення або атака ззовні.

Першим, до чого він наблизився, стало тіло перуанця з ватаги Амаро Кіспе. Хлопчина помер давно і встиг задубіти. Біля голови лежали засохлі рисові зернята, недожовані шматки курятини і салат. Він вихаркував їжу вже після того, як його поранили. « Отже, все сталося вчора під час обіду …» Джейсон ковзнув поглядом по почорнілій вогнепальній рані на животі вартового (Род і Лу стриміли по боках, тримаючи М16 напоготові) і потюпав далі. Підходячи до Роджера (ґевал тупцяв на місці, втупивши погляд у землю), сивочолий сповільнив кроки.

— Якого хріна ти голий? — витиснуті крізь натягнуті губи слова зі свистом розсікали повітря. Не зовсім ті слова, якими Джейсон хотів би зустріти відданого стрільця, але інакше він не міг.

Чоловік шалено дратувався. Він боявся, але не за себе — за Паїтіті, боявся, що все накриється мідним тазиком якраз тоді, коли справа зрушила з мертвої точки ( росіянин копнув дуже глибоко, глибше ніж Джейсон насмілювався сподіватись …), боявся, що налагоджена й вишколена ним структура розпадеться через… він уявлення не мав, через що. І це дратувало ще більше.

Лу і Род кидали занепокоєні погляди на товариша.

— Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилось голосно.