Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Ось... — вона здалеку подала молоко Дізфайндеру.

Той, комічно-пожадливо ворухнувши пальцями, підхопив банку, підніс до рота й одним ковтком...

Молоко видалося схожим на щось неземне і прекрасне, чисте, мабуть, щойно видоєне, аж гаряче; із запахом свіжих трав й чогось непередавано-природного!

...вихилив майже половину.

— Ого! — захоплено видихнув Славко. Очі господині теж трохи розширилися.

Дізфайндер відірвався від банки, вдихнув повітря й зніяковів.

— Скучив, розумієте. Давно не пив свіжого молока. Та ще такого смачного! І ніякого сніданку не треба.

Жінка знову усміхнулася — все ще боязко й, мабуть, щоб приховати збентеження, зацокотіла:

— Як це "не треба"! Хіба ж так можна! Зачекайте хвилинку, зараз буде сніданок. Ви яйця будете їсти? Яєшню?

— Ще й як! — Юр усміхнувся.

— А як вам — на салі, чи на олії?

— А оце вже не знаю, — Юр усміхнувся ще ширше. — Мені завжди було важко вибрати.

Снідали за широким дерев'яним столом, і Юр вкотре пошкодував, що його теперішній роботодавець не вибрав для цієї місії травень, вересень або хоча б жовтень, щоб і поїсти можна було надворі, під яблунею...

Хліб виявився несподівано свіжим, майже гарячим, і Юр здивовано підняв брови — чи не сама господиня його пекла? Виявилось, що ні, але за кількасот метрів, на місці колишньої колгоспної стайні, кмітливий фермер влаштував приватну пекарню й за пару років повністю видушив конкурентів, утому числі й державний хлібний магазин. Після перемоги й встановлення нової монополії ціни на хліб, звичайно, знову зросли, а якість упала, тільки й добре, що свіжий, але для мешканців вже не було іншої ради, бо державний хлібний кіоск вдало розташували... аж біля автобусної зупинки.

— Ось тільки... — жінка знову знітилася й відвела погляд.

— Що? — не зрозумів гість.

— Ви б не вчили мого малого нічому такому... Щоб як виросте, бува, не вбив когось...

"А що, краще, щоб його самого можна було вбити, наче комаху?" — мало не ляпнув Дізфайндер, але тут-таки отямився.

— То забавки, — заспокійливо махнув він рукою. — Тим ударом вбити дуже важко. Так, з ніг збити, або ребра зламати, та й годі.

Це пояснення, здавалось, трохи заспокоїло жінку, чи може вона просто змирилася з неминучим, й лише стиха зітхнула.

— А чи не можна у когось із сусідів човна позичити? — запитав після сніданку гість. — Хочу сходити у плавні, порибалити трохи.

Виявилось, що човен тут дешевше купити, аніж орендувати. Юр знизав плечима — все одно доведеться після виконання завдання покинути — але акуратно відрахував тридцять гривень, і задоволений дідок повів його у плавні. Човен, якого так вихваляв господар, виявився справжнім коритом — незграбним і кострубатим, ще й протікав. Найманець зітхнув, відштовхнувся веслом й спробував переплисти вузеньку затоку. Посудина на диво стрімко кинулась уперед, а рівень води добіг п'яти сантиметрів й перестав збільшуватися. Дізфайндер покрутив головою, гмукнув над загадками місцевої гідравліки й рушив далі.

Все змінилося — там, де він колись легко проходив на саморобному плотику поміж очеретом, зараз тяглася лише брудна й безкрая трясовина; там, де багато років тому застрягав легковик, зараз лежав битий і майже сухий шлях.

Але...

Музей, мабуть, кілька тижнів підстерігав Ikonos [16] Супутник, що з нього всім продають знімки поверхні Землі. над цим шматком плавнів і викинув на цю забавку не одну тисячу доларів. Знімки вийшли не дуже вдалі — якось навскіс, із занадто віддаленої на південь точки, але зміна орбіти супутника точно розорила б будь-яку неприбуткову організацію. Дізфайндер знизав плечима — "маємо те, що маємо" — і, скерований GPSом [17] Супутниковий навігаційний прилад. , зробив навмання кілька рейдів навколо можливого місця падіння капсули.

На екранчику пропливали протоки, канали, острівці й напівострови; Юр знайшов щонайменше чотири місця, до яких не зміг би добутись, на маючи приладу й похитав головою — отак-от, занадто просто...

Основним руслом пройшов моторний човен з якимось надписом — очевидно, "Рибінспекція", чоловік у зеленому кепі підозріло поглянув на "душогубку" Дізфайндера, але зупинятись не став: занадто ранній був час для виставлення сіток та занадто пізній — для витягування. Юр теж провів його поглядом — "ото ще буде носа пхати не у свої справи..." — але тільки цією думкою й обмежився, а ближче до обіду повернувся до господині.

Ще здалеку зауважив якийсь рух у дворі.