Мирослав Сивицький - Жартівники

— Але тату…

— Не татай! Я надто довго панькався з тобою. Від нині моє слово для тебе закон! Лише вбивці бракувало на мою голову!

— Якого вбивці, що ти таке верзеш? Я ж тільки жартома полякати хотів.

— Від твоїх дебільних жартів і дорослий може врізати дуба!

Дівча, що злякано зиркало то на одного, то на другого й кліпало сльозавими очима, через силу звелося і сіло на канапі. Іллярій приглядівся: то було щось достоту досконале — пишногруде, широке в стегнах, з-під коротенького сарафанчика стриміли гарні, засмаглі до кавового полиску ноги.

«А має, сучий син, смак!» — щось на зразок гордощів прошмигнуло у професоровій голові.

— Тебе як звати? — запитав у спантеличеної дівчини, підсідаючи на канапу.

— С-соня, — шморгнула носом, як ото маленька тяжко скривджена дитина.

— Ти його знаєш?

— Нє-а… Він п-попросив показати, як п-проїхати на с-собачу виставку-у… — враз розридалась, на круглі щічки витекли два струмочки сліз, і вона тильними сторонами долонь розмазала їх по обличчі. — Я н-не хотіла… В-він так гарно просив…

— Ти де живеш?

— На С-східному…

— Він тобі нічого не заподіяв?

— Коли я побачила, що н-не туди їде, хотіла вистрибнути, а він чимось пшикнув і я лише т-тут отямилась…

— Тут він тобі нічого не зробив?

— Щ-ще н-ні… Приніс оте, — показала на стіл, де лежали хірургічні інструменти, -- й казав, що розбере на запчастини…

— Які ще запчастини?

— Вибере серце, п-печінки й п-продасть!

— І що далі?

— Я н-не пам'ятаю… Відкрила очі й п-побачила в-вас…

— Вважай, що ти під щасливою зіркою народилась, — зіронізував Роман. — Тепер доживеш до ста літ. І подякуй професору, а то вже завтра я рахував би бакси за продані твої нирки…

— Не слухай ти його. То — бовдур, експериментує над такими довірливим, як ти… Розвагу собі таку вигадав…

— Не експериментую, а виховую. Можна сказати за для подальшого їхнього життя стараюсь. Чи не так. Соню? Правда, ти вже більше ніколи-ніколи не сядеш у машину до незнайомого…

— Гаразд, вихователю. Забери інструменти й зготуй нам кави.

— Як самопочуття, дитино? — запитав професор, коли Роман вийшов, — голова не паморочитися, не млоїть?

— Ні. Тільки очі печуть…

— Зараз щось зарадимо… Зайди спочатку у ванну, вмий личко, причепурися. Тоді закропимо тобі очі, вип'ємо кави і я відвезу тебе додому. Гаразд?

— Умгу! — враз повеселішало дівча, звелось на ноги, обсмикнуло сарафанчик і пішло умиватися…

…Однак цей випадок не зійшов так гладко, як попередні. Соня виявилась не з лякливих і через кілька днів в обласній газеті «Свобода» з'явилась розповідь під інтригуючим заголовком: «Звідси ти живою не вийдеш…» На щастя, у замітці не згадувався, ані район дач, де це відбулося, ані професія Іллярія, до того ж сина було названо Жорою. Закінчувалась розповідь застереженням: «Дівчата! Бережіться чорного „Мерседесу“ й білявого молодика з перчинкою на правій щоці на прізвище Жора!»

Від чогось липкого, що холодило спину, Надійка знову прочумалась і розплющила очі. Оголена до пояса лежала, прив’язана впоперек грудей з притиснутими до тулуба руками на вузькому тапчані, покритому картатою цератою. Збоку на столику стояла велика емалева макітра точнісінько така, яку мати, коли вони ще жили в селі, виносила батькові для нутрощів щойно заколотого кабана. Поряд блистіли нікелем хірургічні інструменти.

Скільки разів бачила подібні жахливі сцени в кінобойовиках! Але одна річ переживати, сидячи перед телевізором, а інша лежати на холодній слизькій цераті й усвідомлювати, що дива, як у кіно не станеться. Ні звідки не вискочить детектив і не вирве її з пазурів мученицької смерті.

«Спочатку, мабуть, зґвалтує, опісля вб’є, а тоді й вибере для продажу серце, нирки, печінку. Решту, мабуть, запхає у целофановий мішок і закопає вночі десь в одному із ярів, що поорали схил, який вона бачила крізь заґратоване вікно» — думає дівчина.

За вікном світило сонце, а тут, у напівсутінках, готувався злочин кінця двадцятого сторіччя. Саме двадцятого! Бо лише в середині шістдесятих розум спромігся на пересадку людських органів. Тоді це сприйнялось, як славетний винахід, аби сьогодні стати трагедією для таких, як вона, й дохідним бізнесом для типів, як оцей, що з облесливою посмішкою пожирає очиськами її наготу.

— О! — запримітив, нарешті, що вона прочумалась й розклепала очі. — Ти, крім усього ще й супертьолка! Ходиш, як каже моя бабця, без стадника та майточків…