Мирослав Сивицький - Жартівники

Відтоді проминуло три місяці й от маєш! Щойно зателефонував Прокопович, давній приятель і сусід по дачі, котрий з настанням тепла жив тут безвиїзно до морозів, повідомив, що бачив Романа, який на руках заносив у будинок непритомну дівчину.

За містом, на дорозі, що вела у напрямку дач, руху майже не було. Вдалині зблиснула підкова річки, в такт машині, гойдалась зелена стіна лісу, на тлі якої замріли, мов іграшкові, казкові споруди дачного містечка, прозваного в народі «Дачний соціалізм», Іллярій вимкнув сирену й ще додав газу…

Нестор сидів у розтрубі грота, до підніжжя якого терлась вигнутим боком зміліла ріка, й старався уявити останні хвилини бою повстанців, серед яких був і його дідусь по материнській лінії.

Видані кимось — у кількох метрах від лазу, що вів у криївку на стовбурцеві молодого грабка майоріла червона хустина, котру добре було видно з протилежного боку, тоді ще повноводної ріки, де залягли емгебісти — партизани мужньо відбивались від цілої роти «стрибків».

На третій день безуспішних дій підігнали танк і почали длубати з гармати по виробленій самою природою у схилі стрімкої скелястої гори, криївці. Лупались і осувались разом з деревами великі уламки скелі, тріскався граніт, а повстанці не здавалися. Не допомагали обіцянки подарувати всім життя, не чіпати родин, а вже вивезених у Сибір повернути… Коли були розстріляні всі набої, повстанці відійшли у глибину катакомб, підірвавши за собою вхід…

Через тридцять років, внаслідок роботи часу та ріки, що підмивала стінку, вхід до печери відкрився і діти-пастухи знайшли п’ять скелетів з простреленими черепами.

Нестор заплющив очі. Скільки він так просидів не знає, але коли розплющив, то побачив перед собою у глибині криївки троє стомлених, з присмаленими обличчями, озброєних хлопців.

— Як, ви живі?

— Живі, Несторе, живі…

— А дідусь мій де?

— Він з Гаком пішов у розвідку.

— Як же ви уціліли?

— Ми не вмирущі, Несторе. Ми житимемо доти, поки наша ненька Україна не стане по-справжньому вільною….

— Але ми вже незалежні, маємо свій парламент, президента, обговорюємо проект Конституції…

— Це, Несторе, дим. Легенький повів вітру й все розвіється. А чи є Україна у ваших душах, у вашому серці? Чи багато з вас готові поповнити наші бойові загони? Га? Кажи, Несторе, кажи…

— Я без вагання стану у ваші ряди.

— А ще хто? Назви.

— Ще? — він на якусь хвилю задумався і зі страхом зрозумів, що назвати нікого. — Я зараз не можу когось назвати, але думаю, ще знайдуться щирі патріоти готові покласти своє життя в офіру Україні.

— А як оті з Руху, що бігали з прапорами й галасували де треба й не треба: «Слава Україні!»? Що з ними сталося? Відповідай, Несторе! Знову, як щурі позалазили у свої нірки, й висунуть звідти гострі мордочки, клянуть і проклинають Україну, зітхаючи задешевою ковбасою?… Чому ж і вас нічому не навчила історія? Ти не бентежся… Ми знаємо, в цьому немає твоєї вини. Через отих щурів ти й постраждав. Ми віримо, ти з нами, і ти живий, а наші груди тисне важке каміння, тому мусиш продовжити нашу справу…

— Так, звичайно. Я маю намір розквитатися з деякими рухівцями-коритниками…

— Ні, друже наш, це не вихід. Ти все почни заново.

— Заново? Але ж я одинокий, біла ворона серед чорних круків. І щось зрушити зараз, ой як важко…

— А нашому Степанові, Андрію, Тарасу гадаєш було легко? А нам стояти на смерть? Іди до молодих, до дітей, відроджуй славу соколів, бий у дзвони, буди національну свідомість…

У куточку, де сиділи хлопці-партизани, почало сіріти і їхні постаті стали розпливатися.

— Побратими, куди ж ви?

— Ми ще прийдемо до тебе, чуєш! Тільки не гний, а гори! Ступай сміливо на нашу стежку. Бий у набат, не давай спати, бо проспите, проїсте, проп'єте даровану вам Господом волю. Пам'ятай, Несторе!…

Видіння щезло. Нестор поглянув туди за ріку, де майже піввіку тому стояли загони більшовицької орди й длубали жменьку повстанців…

Зараз на цьому плато витягнулись ромбом, як танки перед атакою, дачі спливлих на піні відродження, перелицьованих, перефарбованих братів-демократів і подумалось, якби оті хлопці справді ожили й подивились на оці царські палати з барами, басейнами, шикарними лімузинами, то вжахнулися би. Невже проливали вони кров, віддавали молоді життя заради того, аби всілякі перевертні розкошували в палацах, бісилися з жиру, а ті, чия молодість пройшла в тундрі за колючим дротом, нишпорили нині на міських смітниках у пошуках поживи, чи скніли на мізерні сільські пенсії?