Мирослав Сивицький - Жартівники

— Вип'єте кави? З моїм, за вашим рецептом, пляцком?

— Вип’ю, дитинко, й пляцка скуштую… Люблю працьовитих…

— Ну, майбутня жіночко, похвалися перед бабою своїм кулінарним таланом, то дітей наших бавитиме, — сміється Нестор.

— Краще візьми отой столик і перестав сюди, — командує Наталка, — а ти, Надю, дістань цукор, ложечки… Я біжу до себе за пляцком…

— Скажіть, бабо Софійко, — уже сидячи навколо столика за ароматними філіжанками напою, цікавиться Наталка. — Правду кажуть, що ви не справжня його бабця?

— Правда, донечко, Нестор — сирота, й доводиться онуком моєму рідному братові…

— Що на хуторі нового? — змінює напрям неприємної, для себе розмови, хлопець.

— Ой, дитинко, ледь не забула! Скарав Господь твого кривдника Стакана Гавриловича.

— Як це? Був з вигляду здоровий, як бугай.

— Від надміру горілки віддав дияволові душу. Захворів на цукровий діабет… А оце з весни почала чорніти нога…

Сара навколішки мене просила, але я, нехай простить мене Матінка Небесна, не пішла. Завезли в лікарню, а там свою справу знають, — іронічно всміхається Софійка. — Давай на стіл і будуть втинати. Стакан відмовився.

— Чому? — запитала Надійка.

— Він знав, що ампутація нічого не допоможе. Нога не заживе, а продовжуватиме гнити далі… Отож, повернувшись додому, послав одного ранку Сару до крамниці, а сам перехилив пляшку горілки, доповз до криниці й кинувся сторч головою!

«Що ж, — подумки зітхнув Нестор, — і ще й така сторона медалі!»

— Спасибі діти, за гостину, а пляцок твій справді преподобний! — стара підвелась з канапи, повернулась і перехрестилась до образу. — Буду я помаленьку йти, а то автобус останній утрачу…

— Не кваптеся, ми вас відвеземо, — Нестор вийняв зв’язку ключів і подав Надійці. — Збігай у гараж і прижени машину. А ти, Наталю, тим часом покажи бабі наші володіння…

Загрузлий у трясовині справ, пов'язаних з відкриттям центру, Іллярій на диво байдуже сприйняв Романове фіаско з одруженням. Бо навіть, десь, у найдальших закапелках душі, відчував невеличке задоволення від того, що мав рацію там, на дачі, коли казав синові, що ця дівчина йому не подарує. Починало тривожити інше, Роман став водити компанію з якимись слизькими типами, й тепер Іллярію залишилось лише терпеливо ждати, коли Ромчик і від них одержить урок, бо ніякі репресивні заходи, як от продаж авто, обмеження в грошах, на нього не впливали.

От і зараз, крізь відчинене вікно кабінету Іллярієві видно, як до Романа, що сидить внизу на лавочці, прямує патлатий, з блудливими очима й синцями попід очі, тип.

«Це ж стовідсотковий алкаш, а, можливо, й наркоман», — подумав професор і вирішив послухати, які ж спільні інтереси пов’язують Романа з оцим нещасним.

— Чим закінчились твої пошуки? — хриплуватим голосом цікавиться прибулець.

— Її ніде нема.

— І в «Зоні ризику»?

— Востаннє бачили її там, ще як в училищі навчалась.

— Може поїхала додому?

— І там її нема. Сказали, що поїхала на роботу за направленням.

— А що в училищі?

— У неї вільний диплом і вони також не знають, де вона…

— Та-ак, — протягнув патлатий. — Кепські твої справи. Не могла вона крізь землю провалитись, правда ж? Але я можу тобі зарадити.

— Яким же чином?

— Зведу тебе з Флібустьєром, його соловейки знайдуть тобі її.

— І в що це мені обійдеться?

— Сто п'ятдесят баксів за пошук. За викрадення й доставку — такса окрема.

— Гаразд.

— Приходь завтра з грошима у «Бістро», о восьмій…

— Ти вдома? — щиро здивувався Роман, заглянувши крізь прочинені двері до батькового кабінету. — Можна зайти?

— Заходь.

— Скажи, ти ще любиш свого сина?

— Не виляй, як собака хвостом, і кажи, що тобі треба.

— Сто п'ятдесят баксів.

— І коли ти вже вгомонишся? Мало тобі ще?

— Про що ти?

— Про те, що сам добре знаєш…

— Ти що, підслуховував?

— Вікно ж було відчинене.

— Тим краще.

— Що ти на цей раз збираєшся зробити?

— Нічого. Прагну подякувати за вдалі знімки.

— Битимеш дівчину?

— Та їй голову одірвати мало! Замість Канарів, я маю тухнути в оцій провінційній ямі.

— Сам винен! Я ж тебе, ще там, на дачі застерігав! Чекай, — раптом усміхнувся Іллярій, а тобі кого шкода: Антоніни чи Канарів?

— Таке зморозиш! Антонінами вулиці кишать, а Канари єдині.

— Я би цього не сказав.

— Чого?

— Антоніна поїхала стажуватись у Кембридж, а ти зв'язався з покидьками. А від них одна дорога, знаєш куди?