Мирослав Сивицький - Жартівники

— Несторе Григоровичу, що це? — притишила гучність Стефка й кивнула на монітор, де, у два голоси, пісню вели Наталка й Павло.

— Нова Павлова пісня. Готує до свята.

— Павлова? — Стефка вимкнула монітор. — Що ж, працюйте, а я біжу, бо Павло мене зжере з потрухами. Спеціально заходив до мене у контору, й наказував, аби я часом не надумала спізнитися… Вам багато часу потрібно на вичитку? Як зробите, то передасте через Наталку, — вже у порозі усміхається непосидючка, грюкає дверима й лише луна погналася за нею довгим коридором.

Технічних помилок не було зовсім. Стефка справді була висококваліфікованою друкаркою і на сторінки, що лягали зі стосика на стосик майже без виправлень, любо було дивитися. Що там дивитись — милуватись.

У двері знову постукали.

«Життя, як на вокзалі, — Нестор заклав за голову руки й потягнувся. В очі потрапили стрілки годинника, виявляється він уже добрих дві години чопів над рукописом. Задоволене посміхнувся — понад усе любив такий час, такий настрій, коли працюється, і години мигтять, як шпиці в колесі. — Що ж, на сьогодні досить…»

— Прошу, — склав прочитані аркушики текстом до тексту і зав’язав папку.

Увійшла Зоя — староста «Проліску» — літературного гуртка, засідання якого два рази у місяць вів Нестор.

За два літні місяці, що проминули від їхнього знайомства, дівчина змінилась, аж наче подорослішала: бездоганні форми набрали ще більшої привабливості.

«Боже, як швидко квітнуть дівчата! — подумав з гіркотою. — І відцвітають! Змигне, спалахне, як зірниця в небі, і згасне оця благословенна пора, пора розквіту, й починає в'янути. Ламаються гнучкі форми, округлюються до колоди, й робиться з чарівного дива розбухла, з животом, як нецьки, дебелими, мов наповнені зерном сіви, грудьми, діжа…

Як же блискавично плине час! Як плине!! Здається що ото вчора, він разом з Гришею, милувався крізь вікно радіорубки бездоганним станом Нелі, а нині її тіло вже доточують черви…»

Хлопець аж здригнувся від такої картини, уявивши, як у колись гнучкому тілі, кишать ці слизняки.

— Добрий вечір! — весело вітається Зоя, й враз усмішка сповзає з лиця. — Що з вами, ви хворий?

— Звідки ти взяла?

— Вигляд надто кислий.

— Старію, дитинко, старію.

— Так раптово? З вами справді все гаразд?

— Все, Зоєчко, все. Я, мабуть, перевтомився. Зараз піду, поплаваю у басейні й поверну бадьорість.

— Підемо разом? — під вузькими пиявками брів, розквітлими блаватами, горять темно сині очі.

«Ось і цій, мабуть, лише натякни й піде, як мовиться, на край світу… Молодість, нічого не вдієш, — зітхнув Нестор, ще не вивільнившись повністю з полону попередніх нерадісних думок. — Це ж їй скільки зараз? Господи, на одинадцять літ молодша, і я вже для неї вуйко. Ти всім, отут, голубе сиз, уже вуйко! А ще трохи і не спам'ятаєшся, як дідом станеш…»

— Кави хочеш? — стріпнув з себе залишки оцих думок, і приязно всміхнувся оцьому юному, до того ж із задатками Божої іскри, створінню.

— Ні, дякую… Ви обіцяли перечитати мої твори. То вже маєте для цього час?

— Ох, Зоїнько, я вмерти, мабуть, не матиму його. Багато в тебе?

— Повістина й кілька оповідань… Ось — вже передруковані…

— Ще почекати можеш?

— Ні! Батьків товариш післязавтра їде у Київ. Нахваляється, що в нього ціла купа знайомих редакторів, і обіцяє неодмінно десь прилаштувати… Я ж не хочу виглядати в нічиїх очах дилетанткою, і лише передам ті твори, що, на вашу думку, готові до обнародування.

— Гаразд, давай сюди! Завтра зранку зайдеш до мене на квартиру, там про них і погомонимо. Домовились?

— Еге ж! А тепер що, йдемо плавати? — густішають сині блавати.

— Плавай, лебідонько, без мене, — сміється хлопець і проводжає дівчину до дверей.

Тільки сів до столу, розв'язав папку із Зоїними рукописами, як увійшла Наталка.

— Господи, та що ж це таке! — стогне Нестор.

— Що трапилось? — зупинилась здивована.

— Нічого, проходь. Нині день відкритих дверей, ідуть, мов прочани по свячену воду.

— Така твоя доля, як каже моя бабця, — Наталка підійшла до самовара й помацала тильним боком долоні. Тоді взяла чисту філіжанку й стала робити каву. — Ти будеш?

— Ні, пив щойно.

— Тоді працюй, я не заважатиму. Посиджу трохи на канапі, щось теж стомилась сьогодні…

— Так, у ці передсвяткові тижні ми всі будемо, мов загнані коні…

У коридорі знову роздались лункі кроки, долинув веселий безтурботний сміх і до кабінету гуртом увійшли Зоряна, Надійка й Неоніла.