Мирослав Сивицький - Жартівники

— У Вишеньках?!

— Тебе це лякає?

— При розподілі ніхто з наших випускників не хотів іти туди, у цей розсадник бандитів, де крім того, ще й директор радгоспу — звір!

— А ти, при розподілі, що вибрала?

— У свій Самборів поїду, — хитро зблиснула оком і глипнула на годинник, — ходімо в актовий зал, а то опісля не буде де сісти. Там і погомонимо…

Найсильніше враження з усього концерту на Нестора справили дві однакові на зріст дівчини з балету до гурту, що виступав останнім. Захоплений синхронністю рухів, пластикою тіл, не одривав очей од гнучких, ніби гутаперчевих танцюристок.

— Ти знаєш отих дівчат? — запитав у Надійки, коли концерт скінчився.

— То мої подруги, сестри-близнючки. Разом живемо, разом тренуємося у спорткомплексі клубу «Зона ризику».

— Скажи мені, Надю, що ж являє собою отой клуб? Звідусіль тільки чуєш: «Зона ризику», «Зона ризику»… Може щось корисного запозичив би для себе?

— Навряд… Клуб не для простих смертних… Там розважаються «нові українці», «круті» — хлопці з баксами, що прагнуть гострих відчуттів…

— Ти з подругами є членкинями цього клубу?

— Ні. Але наші спільні знайомі працюють там.

— Ким? Охоронцями?

— Не тільки, і в бухгалтерії, ресторані, медпункті… А є в клубі ще одна категорія дівчат, теж можна сказати «крутих», що заробляють чималі гроші…

— Там — бордель?

— Ні. Там інше… Я дам тобі відеокасету, рекламний ролик, й сам усе побачиш…

— Як же ти потрапила в їхній, за всіма ознаками, закритий клуб бойових мистецтв?

— Тренер клубу — добрий приятель мого батька, виступали колись разом у збірній України. На батькове прохання він домовився з керівництвом клубу й узяв мене й близнючок у свою групу…

Актовий зал спорожнів. З-за куліс з'явились сестрички: однакові на зріст, однакові зачіски, однакові плаття і не розбереш — двоє їх, чи одна йде мимо дзеркальної стіни.

— Знайомтесь: Нестор — герой нашого часу. Мої подруги — Зоряна й Неоніла.

— Хто з вас хто? — подає по черзі руку хлопець. — Як же вас розрізняти?

— Тільки по імені, — сміється Зоряна.

— Батько в нас один, — додає Неоніла.

— Що ж, Несторку, ходімо з нами, — кличе Надійка. — Такий знаменний день годиться відзначити.

— А чи зручно? У вас, мабуть, своя компанія…

— Нас троє і ти! От й уся компанія, правда з нами на квартирі ще одна, але зараз вона на чергуванні в лікарні.

— То йдемо?

— А хіба є у світі такі пеньки, що відмовилися б од спокуси побути в компанії таких чарівних дівчат?

— Тоді гайда, — беруть близнючки хлопця під руки, — навпростець, через фортечну гору…

— У мене машина.

Заскочений зненацька запрошенням у гості, Нестор завернув на ринок, і хоча дівчата протестували, купив свіжих помідорів, огірків, сметани, шоколадних цукерок і шампанського.

— Вибачте мені, сестрички, — уже в машині продовжує знайомство з близнючками Нестор. — Звідки ви родом?

— З Дніпропетровщини.

— Є там таке невеличке містечко Апостолове.

— Яке ж це лихе занесло вас аж сюди, у край бандерівський?

— Це наш свідомий вибір.

— Коли ще ми вчились у школі, ваш Рух запросив нас на Різдвяні свята.

— Нам так усе тут сподобалось: і природа, й люди, що ми вирішили поїхати сюди вчитись.

— Хоча в нашій області є аж двоє училищ культури.

— Нам хотілось пожити серед добрих людей оцього дивного краю.

— І тепер поїдете працювати у своє місто? — Несторові дещо незвично від такої мови сестричок, коли говорять по черзі, а розвиває думку начебто одна.

— Ще не вирішили.

— Нам пропонують роботу в «Зоні ризику».. — Та, коли чесно признатися, нам туди не дуже то й хочеться.

— Хоча там платять чималі гроші.

— Тільки це такий заклад, де праця, котру нам пропонують, пов'язана з ризиком для життя.

— Училище куди вас направляє?

— У нас вільні дипломи.

— Тоді ходіть обидві до мене в КСК. Платня нормальна, радгосп житлом забезпечує, село гарне, багате… Зрештою, що говорити, давайте змінимо маршрут і махнемо до мене в гості? Прямо зараз…

— Не можемо.

— У нас сьогодні чергування.

— Охороняємо одного сановника під час ділової зустрічі у ресторані «Хутір» у Тернограді.

— Звичайно, на його паршиве життя ніхто не готує замаху…

— І ми йому потрібні скоріше, як антураж.

— Будемо у ролі його «дєвочєк».

— Мовляв, погляньте, який я крутенький, які кралечки в'ються навколо моїх грошей…

— То як не укласти з таким угоду?

— Популярними стали дівчата-охоронці з нашого клубу, після того, як у Тернограді сталося перше вбивство на замовлення, — вставила слово Надійка.