Мирослав Сивицький - Жартівники

— Тарас.

— Колька, — буркнув квадратоголовий.

— Миша, — прохрипів худорлявий з пігментними плямами на обличчі.

— Васька, — звів колючі очі парубок з міцно стуленим зморшкуватим ротом. У розчахнутих навстіж дверях зупинилась Наталка. З-за її спини визирав ще цілий гурт нових відвідувачів. Спостерігаючи, як «пахани» ґречно подають руки й опісля потирають збілілі пальці, щиро засміялась.

— От ми і познайомились. Правда дещо екзотично, але що вдієш, моєї вини тут нема. Чи не так, Михаську?

— Еге ж, — криво всміхнувшись прохрипів хлопець.

— А зараз ще одне зауваження, ба, навіть порада. Ми живемо в Україні, сподіваюсь, вам доводилось бодай краєчком вуха коли-небудь чути, що це одна з найбільших європейських країн, у якої, на жаль, дуже сумне, трагічне й водночас славне минуле? У всіх вас гарні українські наймення, якими озвіздили вас батьки, тому ти ніяка не миша. Миші зерно трублять десь у коморах, а ти Михайло, Місько, Михайлик, Михасько… Ото ж ніколи не цурайтесь свого рідного, національного, а гордіться цим… Так, Микольцю, саме так, гордіться, бо колька в боці, чи деінде коле, а ти Микола, Миколай, Микольцьо, Миколайчик… І ти, не кіт з відомої байки Крилова. Чув що-небудь про такого російського байкаря? То в нього Васька…

— …кушаєт да єст! — підказав хтось позаду Нестора.

— От чуєш, Василю, Васильку, Василечку?.. А зараз можете різатись у дурня, заки не візьметеся за щось розумніше. Палити тільки надворі. А оце, — показав на пласку пляшку лікеру, — я ревізую для нашого майбутнього музею, аби через багато літ, дивлячись на неї, ви згадали, якими мерзенними, душевно обкраденими було багато з вас до того дня, поки сюди не прийшов я, ваш другий, після священика, духовний пастир! Це кажу вам без жартів і самозвеличення…

— Оголошення готове? — запитав у Наталки, зачиняючи одну стулку дверей. Дівчина у відповідь лиш примружила очі.

— Увага! — звернувся Нестор до загалу. — Внизу, на стенді для оголошень, висить перелік гуртків, у які ви можете записатися. Ознайомтесь, будь ласка…

Коли Нестор закінчував укладати вивернуті нутрощі відеосистеми, у двері хтось несміливо постукав.

— Заходьте!

— Це я, — пропхалась голова. — Можна?

— Заходь, Тарасе, заходь. Сідай.

— Та ні. Я на хвильку. Хочу лише запитати…

— Запитуй.

— Скажіть, Несторе Григоровичу, а у тій спортивно-мистецькій школі будуть учити штучок?

— Яких це штучок?

— Ну отих… Що ви з ними «розмовляли», — усміхнувся Тарас.

— Так, будемо вивчати деякі види бойових мистецтв.

— Тоді записуйте мене першого.

— Запишемо. Але спочатку ознайомся ось з цією програмкою, — він подав віддрукований на машинці аркушик паперу. — Покажи товаришам і сам добряче над нею подумай. У школі закон буде жорстокий, або горілка, або спорт. Середнього тут нема.

— Я не питиму…

— Тоді чому робив це досі?

— А чим зайнятись? Тут завжди усе позачиняне. У спортзалі ржавіють тренажери, з басейну витекла вода, більярдна закрита, а «Промінь» відчинений постійно.

— Все це, Тарасе, незабаром оживе.

— Коли потрібна допомога, кличте!

— Підшукуй добровольців, приходьте завтра й починаймо доводити все до ладу. Насамперед змонтуємо гральні автомати.

— Такі як у Тернограді на вокзалі?

— Еге ж.

— Завтра хлопці будуть. Це я вам гарантую. На котру годину приходити?

— Хто коли зможете. Відтепер тут буде відчинено постійно.

— От і гаразд. До побачення.

— Будь здоров!..

Минали дні…

Нестор крутився, мов білка в колесі й гасав по всіх усюдах: у Тернограді, на заводі «Ватра» домовився про постачання світлоприладів для оснащення казино; на радіотехнічному — про виготовлення антени та монтаж короткохвильової любительської радіостанції; заледве вдалось розшукати й виміняти на цукор кілька комплектів більярдних куль і київ…

Тимчасово, доки відкриють казино, у фойє змонтували один гральний автомат, виставили більярдний стіл, два тенісних, і в касу почали крапати гроші.

Молоді хлопці, токарі радгоспу Петро Соляр, Олег Чернець та слюсар Степан Лукавий взялись за реставрацію потрощених тренажерів; четверо з будівельної бригади сантиметр за сантиметром промацали стіни й дно басейну, заробили всі щілини й скоро можна запускати воду; ще п'ятеро хлопців, що набули під час служби у війську фах радіотелеграфіста, спільно з представником радіозаводу «Оріон» взялися за монтаж КХ радіостанції та обладнання класу для вивчення азбуки Морзе. Один з них, водій радгоспу Василь Смичак, погодився вести радіотехнічний гурток.