Мирослав Сивицький - Жартівники

Я, дурний, послухався її поради й пішов. Там уже була Наташка. Склали договір, оскільки Кокульський не є працівником будинку культури, і я пішов у контору до головбуха. Коли повернувся, Наташки вже у медпункті не було.

— Де її вхопило? — запитую у Зоньки. Поряд з нею стоїть продавець промтоварного — Мироська, ще одна підлабузниця, й шкірить передні кливаки.

— Ну що, знайшов Ніну, є гроші? — пропускає мимо вух моє запитання Зонька.

— Є. Потрібно ще, на касовому ордері, поставити Наташкин підпис. Де вона?

— От бачиш, — гне Зонька далі, — як треба робити! Я коли йду до свого начальника щось просити, то ще здалеку кланяюсь…

— Певно! Буду я на своїй землі усіляким зайдам кланятись! На відміну від тебе, я нікому й ніколи не лизав і не збираюсь лизати п'ят, тим більше отій рудій сучці…

Тут з тріскотом розчиняються двері, що ведуть до суміжної кімнати, звітам, як ошпарена, вискакує Наташка: очі — два мечі, ластовиння — смола!

— Я на вас у суд подам!! — дзявкнула високим надривним голосом.

Я здогадувався, що Зонька „сексотить“, що допомагає їй Білошийкін, але ніколи б не подумав, що здатна на таку підлоту — навмисне спровокувати!

— Пізнаю кагебіський вишкіл! -- вихопилось у мене. Я з ненавистю блимнув на Мироську, що все ще оскіряла передні кливаки — могла ж попередити про те, що Наташка заховалась — повернувся і пішов.

Назустріч учасник хору, тракторист Ілько:

— Читали хлопці на бригаді твою статтю. Добре написано. Всипав ти їм перцю!

Це він про надруковане в обласній газеті оповідання „Сухозлітка“.»

5 липня

«Оповідання наробило шелесту у селі. Плутаючи його зі звичайною публікацією, люди однозначно вирішили, що це написано про наш радгосп.

В оповіданні головний персонаж каже про директора радгоспу, що той „позвозив шлюх зі всього району“. Оскільки Ясьо любить „скакати в гречку“, й у деякій мірі є прототипом, у селі одностайно вирішили, що газета пише про нього.

Контора збунтувалась. Оскільки серед них нема місцевих, ламають голови, кого ж конкретно я маю за „шлюх“…

Отже, окрім Наташки, ще й ці подаватимуть на мене в суд.»

7 липня

«Прийшов до мене Стах Доскоч — його вуличне прізвисько Канарейка. Таке ж прізвище головного персонажу з оповідання „Сухозлітка“. Розказує, що його викликав директор до контори, і допитувався, чи він таке говорив, як це написано в газеті.

— Ти чому йому не відрубав, що ти Доскоч, а не Канарейка, й що розповідь в оповіданні не про тебе?

А взагалі йому приємно, багато фактів з його життя перейшло в оповідання до головного персонажу.

— Я розумію, що ти мене похвалив. Тільки стережися! Вони всі страх які люті, й точать на тебе ікла…»

— На, маєш! — видихнула розчаровано дівчина й чомусь зазирнула на зворотню сторінку останнього аркушика рукопису.

— Що, дитинко? — Нестор відірвався од писання і поглянув на спантеличену дівчину.

— Твоє «пришестя…» не має кінця.

— Має, тільки треба передрукувати.

— І що сталося далі?

— З ким?

— З тобою, з усіма.

— То надто довга історія…

— Розкажи.

— Це ж неможливо. Двадцять авторських аркушів, ночі буде замало.

— Канцелярист!

— Ти чого лаєшся?

— Пощо життя аркушами міряєш?

— Не життя, а твір.

— Мені про життя розкажи, ну, Несторку, коротенько. Телеграфним стилем. Саме, саме…

— Тоді сидітимеш тихенько й не заважатимеш?

— Як мишка в нірці.

— Гаразд… Скликали сесію. Я зрікся посади голови й склав з себе повноваження депутата… Того вечора ми з Нелею пішли з будинку культури разом. Набрели на ставок. Вона забажала скупатися. Тут ми і зблизились. Наступного дня мене заарештували… Задоволена?

— Як слон! — сказала дещо розчаровано, склала аркушики рукопису в папку, звелась на ноги, й повільно ступаючи, пішла до книжкової шафи.

Випнуті з-під майки високі перса звабно колихались у такт її кроків. Нестор усміхнувся. Щось гарне солодко озвалось у грудях та й защеміло. Ще недавно він дивився на ясний світ крізь грати, а зараз, замість того, аби працювати, працювати невтомно, маніякально, як зарікався собі на тюремних нарах, обдумуючи сюжети майбутніх творів, байдикує у товаристві досконалого дива, якого, чи у нагороду за муки й страждання, чи на кару та нові випробування послала йому доля.

Він ще раз оббіг нехтивим поглядом стрункий стан, осину талію, крутизну стегон, довершеність ніг і усміхнувся.

Дівчина взяла з полиці шафи книжку в темній обкладинці, то був томик творів Франсуа Моріака «Поцілунок дарований прокаженому», повернулась на своє місце, сіла у крісло й розгорнула його.