Зигмунт Милошевский - Безцінний

І тоді Желько одним рухом відхилив портьєри.

Анатоль подумав, що палац справді був збудований графом Ігнацієм Корвін-Мілевським.

Театральна зала виглядала як мініатюра римського Пантеону. Ідеально округла, увінчана приплюснутим куполом, що складався з багатьох квадратних кесонів. Тільки замість вікна для верхнього світла у центрі купола був плафон, з якого на довгому шнурі звисала жахлива люстра, китайський витвір з безліччю лампочок, що стирчали врізнобіч.

Головну вісь приміщення з одного боку визначала невелика сцена, а з другого — гігантські вікна, прикриті портьєрами. Цей бік палацу виходив на край пагорба, над урвище, і крізь вікна було видно тільки небо й мінливе у променях сонця море. Вид був феєричний, здавалося, що вони перебували не в будинку, а літали в химерній залі над поверхнею Адріатики як у фантастичному транспорті з дев’ятнадцятого століття.

По боках було кільканадцять ніш, які колись слугували ложами, а тепер стояли порожні. У самому центрі на них чекала несподіванка — величезна різдвяна ялинка, обвішана друкованими на машинці аркушами, складеними у звіряток оріґамі. Венді якусь мить вражено дивилась на це, а потім кинулася чоловікові на шию.

Хоч і занедбана, зала зберегла давню красу, навіть виставлені в кілька рядів на сцені пластмасові стільчики бірюзового кольору не могли її зіпсувати.

— Де-є-є? — Чарлі помітно хвилювався, що ніхто його не шукає.

Венді та Желько відірвались одне від одного й почали гукати дитину, совати стільці, вдаючи хвилювання, що синок десь пропав. Хлопчик притупцьовував від збудження і вистромляв кудлату голівку з-за завіси, переконаний, що його не видно.

— Ну от, будь ласка, — звернувся Анатоль до Лізи. — Схоже на те, що наш граф був справжнім шанувальником культури. Картини, тепер театр, бібліотека, мабуть, теж була чималенька.

— Ось де він! — хорватський велетень загорлав так голосно, що обоє підскочили.

Желько рвучко потягнув шнур і розсунув завісу, відкриваючи Чарлі, що підскакував і кричав від радості. Сцена була незвична. Пласка, без куліс, радше нагадувала місце для екрана в кінотеатрі.

Ліза ходила залою, щось бурмочучи до себе шведською. Біля вікон зупинилася, задивилась на море, потім раптово обернулася. На тлі яскравого світла не можна було розгледіти її обличчя, була тільки чорною тінню.

— Це не театр, — сказала.

— А що?

— Виставкова зала. Глянь, сцена дуже неглибока, ложі теж. Ну і навіщо в театрі такі великі допоміжні вікна? Це галерея, музей. Тут граф мав тримати свою колекцію. Принаймні найважливішу її частину.

— Автопортрети.

— Мабуть, так. Пам’ятаєш, що казала Лоренц? Великі полотна, метр на півтора, усі однакового розміру.

Анатоль подивився на ніші, що їх досі називав ложами. Оцінив їхні розміри.

— Підходять ідеально.

— Це ще не все. Подивись уважніше нагору.

Подивився. Ніші були увінчані напівкруглими арками, в найвищому місці виднілося щось, що мало вигляд гербового картуша з якимось рельєфом, першої миті важко було розгледіти, що криється під шарами фарби. Але, трохи напружившись, помітив, що в картушах немає жодних геральдичних символів. Там були літери.

— JM, — прочитав.

— У мене теж JM, — сказала вона.

— Її королівська величність? Безглуздо.

Підійшов до наступної ніші, Ліза теж.

— Тут AG.

— А у мене CM.

— Тобі це про щось говорить?

Шведка знизала плечима.

— СМ — може, це дев’ятсот, записане римськими цифрами?

Махнув рукою, що це неможливо. Інші символи витлумачити у цей спосіб не вдасться. Його військовий розум почав дрейфувати в бік шифрів і секретних повідомлень, але він себе зупинив. З’їжджає з глузду від цієї таємничості, а треба ж шукати найпростіші можливі пояснення. У палаці графа була спеціальна зала для його найкращої колекції, мабуть, ішлося про автопортрети, які він замовив у різних художників. Не позначав би їх шифром, це цілковита нісенітниця.

Ще раз подивився на картуш над собою.

— Александер Геримський, — промовив він.

Ліза обернулася.

— Клод Моне.

Одночасно рушили вздовж стін, обмінюючись прізвищами. Подвійне JM розшифрували як Яна Матейка та Яцека Мальчевського. На подвійне ТА їм забракло знань. З французів складався абсолютно галактичний набір: окрім Клода Моне, був Огюст Ренуар, Поль Ґоґен, Вінсент ван Гог, Каміль Піссаро та Едуард Мане. Врешті зупинилися біля «сцени», тобто головної ніші, в декілька разів більшої від решти.